Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

«Приїжджаю «Художником Крайнєвим» Людмила». А вище значилось: «Начальнику ГРП Калікіну». Вирішивши, що це не що інше, як чергові «штучки» Зіночки, яка частенько використовувала поблажливість начальства для своїх особистих справ, Добриня не став зв'язувати Касяна і Людмилу. А коли ця думка і з'явилась, просто відмахнувся від неї. Спочатку навіть не зрозумів, про яку Людмилу мова і чому Зіночка з цим прибігла до нього. Лише в кінці зміни, піднімаючись сходами на терасу, раптом зупинився на півдорозі і застиг, дивлячись у бік океану. Чогось стало не по собі, защеміло в серці, захотілось побути насамоті. Певне, нікому не зміг би пояснити, що в ту хвилину з ним відбувалося, тому що й сам не розумів причини дивного хвилювання, але вже після цієї миті чекав на прихід «Художника Крайнєва», лічив дні до відкриття навігації в Грен-Гарбурі, уважно стежив за зведеннями метеослужби по всій трасі від Баренцбурга до Мурманська.

Зустріти корабель, на якому прибула Людмила, йому не довелось. З делегацією портовиків був у гостях у норвезьких колег в Лонгірбюені. Повернувшись, зустрів Володьку Михеєва і від нього довідався, що Людмила не захотіла зупинитись в «хоромах» Зіночки, а тому шукати її слід у гуртожитку медперсоналу. Звідки у того Вовчика такий нюх? Не говорив же йому ні слова, а він уже знає, що Людмила цікавить не когось там іншого, а саме його, Петра Добриню. «У Зінки її не шукай…» — і так далі. Це і спрощувало, і ускладнювало справу. До Зінулі можна було завалитися, так би мовити, на правах старого знайомого, а в гуртожиток…

Не дивлячись на розкутість тутешніх звичаїв, коли полярна ніч робить незнайомих знайомими, знайомих — друзями, Добриня все ж не наважився піти до Людмили і сказати: «Ви бачили моє фото і навіть хорошо говорили про мою самостійність — будемо знайомі». Для людини, що тільки-но занурилась у тутешнє життя, важко одразу розібратися, хто є хто. Ні, він не пішов у гуртожиток медперсоналу, не пішов на танці, утримався від спокуси ніби випадково зустріти її в кіно, і все це не від того, що був досвідченим у таких справах. Йому просто боязко було з нею зустрітися. Особливо лякала перша зустріч, яка могла зіпсувати всю справу. Не пощастить — і вважатиме тебе сірим. Тоді ніякі епітети, про які говорила Зіночки, не допоможуть. Потім будеш довго доводити, що ти не сірий, а різнобарвний.

Зустрілися ліпне на вечорі, присвяченому нагородженню тресту Почесною грамотою. Під час урочистої частини Людмила сиділа в третьому ряду. З президії Петро її добро бачив. В той вечір вона була на диво привабливою, і Добриня вперше пошкодував, що доповідь у Журавльова така коротка. Тільки почав приглядатися, а тут кінець урочистої частини і пора починати концерт. В душі сподівався, що, побачивши його на сцені, в концерті, де Петро грав не останню скрипку, Людмила поставиться до їх знайомства більш прихильно.

Вийшовши на авансцену і виголосивши слова вітання, Добриня раптом осікся й надовго замовк: у третьому ряду Людмили не було. Голос повернувся до нього тільки тоді, коли він побачив її усміхнені очі в глибині залу. Підбадьорившись, і, як завжди, з гумором Петро об'явив про початок концерту. Зал нагородив його бурхливими оплесками, проте за куліси він вийшов з похололим серцем — Людмила не аплодувала. Все, що раніше здавалось цікавим, гострим, дотепним, що завжди приймалось на «ура», втратило в його очах блиск. Репризи, які він писав сам на місцевому, так би мовити, фольклорі, — прісними, пісні, написані разом з керівником ансамблю, перукарем Арчилом, — наївними. Танцям теж не поталанило. Лубок, сто разів перевірений на глядачах, у цей сто перший видався просто дурним кривлянням. Та й справді, що розумного в тому, що маленька Марусонька, одягнена як матрьошка в сарафан, сидячи під намальованою на задньому плані берізкою і лузаючи насіння, встигає співати куплети на зразок:

Я шахтарочка сама, Звуть мене Маруся, В мене чорних брів нема, Та я й не журюся…

«Чого зупинився, начальнику? Пора на вихід!» — підштовхнув його Володька і розтягнув гармошку. Одягнені під сільських парубків минулого століття, таких собі відчайдушних хлопців вони вийшли на сцену. Все, що треба було робити по інтермедії, а потім і в танці, Петро робив автоматично з виглядом приреченого на страту і лише під кінець, помітивши усміхнену Людмилу, засміявся й сам, хоч сміятися йому тут не годилося. Проте глядачі вибачили йому це маленьке відхилення від образу похмурого парубка, якому що дрова рубати, що танцювати — однаково. Під завісу він так розходився, що устряв ногою в паркан. Марусенька підхопила його довгу ногу на руки й, неначе шлагбаум, повернула до куліси, куди вони всі і чкурнули під бурю аплодисментів. Добриня бачив: Людмила сміялась до сліз.

Після концерту були танці. Петро увійшов у фойє з виглядом переможця. Дівчата зустріли артиста прихильними посмішками і поглядами, що не залишали сумніву в його популярності, проте Добриня не звертав на них уваги. Як завжди після концерту, жінки начальників затягли своїх чоловіків у фойє на кілька танців. Вовчик грав вальс. Ніна Павлівна танцювала з головним інженером. Їм ніхто не заважав. Так тут було прийнято і стверджено традицією. Але ось у коло увійшла ще одна пара: Людмила вийшла танцювати з Касяном Калікіним. Це був удар не лише для Ніни Павлівни, котра давно вже не знала суперниць у вальсі. То був удар і для нього: рядок прочитаний колись у телеграмі, зараз набув істинного змісту. «Людмила приїхала до Калікіна, це факт!» Добриня вийшов з фойє. В той вечір вони так і не познайомились, але справедливості ради треба сказати, що саме Цей вечір був початком їхніх стосунків. Потім Людмила не раз говорила: «Ти мені, Петрусь, ще в той вечір рідним видався. Так, ніби ми з тобою все життя на одній вулиці прожили. Дивно, правда? От із Зінулею знайомі з дитинства, сусіди, паркан у паркан, а чужі… А ти свій, рідний. Ну, як брат, розумієш?»

Щось Петро розумів,