Читати книгу - "Чорний лабіринт"

— На поміч! Бронека придавило!

Яровий, Крайніченко, Микола, Генрі, а за ними і Репке, плигаючи через пеньки, побігли до штабеля, підняли колоду, витягли з-під неї посинілого Бронека.

— Холера його мамці, — лаявся він, багровіючи від болю у грудях, — ці шваби таки зведуть мене в могилу, нема на них мору, погибелі, холери…

Пшигодський притулився до штабеля плечем, лице його пожовкло, вкрилося рясним потом.

— Ляж, Бронеку. — Яровий зняв з себе куртку, постелив її на колоду.

— Полеж трохи, воно пройде, — порадив Микола.

Удвох із Генрі вони допомогли Пшигодському лягти.

— Пся крев. Холера, — лаявся Бронек. — Трикляті боші…

— Заткнись, ти! — надувся Репке. — Каркаєш, мов та ворона. Який чорт тебе пхав під ту колоду?

— А який чорт мене запхав сюди, у ці прокляті богом гори? Може, я сам сюди прийшов?

— Арбайт! Робота! Марш! — сердито крикнув Репке.

— Він не може працювати, хай трохи відпочине, — вступився за Бронека Крайніченко.

— Саботаж! Робота! Марш! Вставай, дохлятина! — Єфрейтор замахнувся на Пшигодського прикладом. — Вставай!

— Облиш його! — Андрій заступив поляка собою. — Ти ж людина, а не собака. Хіба не бачиш, що йому погано?

Репке оскаженів, відскочив назад, клацнув затвором карабіна.

— Саботаж! — заверещав німець.

— Не репетуй, Репке, — сказав Яровий. — Хіба тобі більше за всіх треба? Однаково ці колоди погниють тут. Нікому вони більше не потрібні.

— А чого він лається? — ображено промовив Репке.

— Лається, бо йому болить. Ану, хлопці, давайте викинемо на штабель цю кляту колоду, — запропонував Федір.

— Усі ви тут заодно. Всі чекаєте, поки нам капут прийде, — сердито кинув Репке і відійшов до штабеля.

Хлопці взялися за колоду.

— І-их, братки, так! Р-разо-ом, дружно!

Колода глухо стукнула і лягла на штабель. Бородатий обтрусив кору з сорочки. До рук поприлипали краплі живиці, і він тер їх між загрубілими долонями, поки вони не почорніли і не скачалися.

— А ти, Репке, хіба не ждеш? Теж ждеш не діждешся, коли Гітлеру капут буде. Хіба не так? На який біс тобі оця війна? — Яровий хитро позирав на німця з-під кошлатих брів.

— Тс-с! Петер! — німець приклав до рота товстий палець. — Почує Гербер, не оберешся клопоту.

— Ех, Гансе, ну який з тебе воїн? Карабін, мов швабру, в руках держиш, і фігура в тебе не стройова. Сидів би ти краще в своєму гаштеті та розливав пиво…

Репке не міг зрозуміти, сміються над ним чи співчувають. Голос у бородатого був лагідний, але російські слова німець розумів погано. Цього суворого, широкоплечого гефтлінга наглядач побоювався і поважав. На пухлому обличчі німця застигла непевна професіональна міна, ніби він хотів запитати: «Чого зволите?» — і не наважувався.

— Ти мишей боїшся? — несподівано запитав Яровий німецькою мовою.

— О, майн, гот, миші? Де миші? — він оторопіло глянув собі під ноги.

— От бачиш, а людину прикладом — не боїшся, — бородатий з глибоким презирством глянув на Репке і підняв з землі сокиру.

Єфрейтор обачливо відступив назад, але бородатий вже не дивився на нього.

— Ну. як воно, пане Пшигодський, оклигали трохи?

— Ніби легшає… — спробував осміхнутися Бронек, але на очах у нього стояли сльози.

— Тримайся, пане хорунжий. Панна Зося ще не раз тебе поцілує, — бородатий знав, які ліки потрібні Пшигодському.

— О, поцілунки панни Зосі то є бардзо хубова штука. То, холера його мамці, як огонь! Вуста малинові, мов пелюстки жоржини. Якось на різдвяні свята…

— Ти посидь, відпочинь, — перебив його бородатий. — Він тебе більше не займе.

— Бардзо дзєнькую, пане Польцю. Слово гонору, я б йому розбив писок, якби не ви.

— Помовч, помовч. Ходімо, хлопці, ще пару ялиць звалимо, та й по всьому.

— Ей, конвоїре, — почувся з дороги голос.

— Що там у тебе? — запитав Репке, підходячи до дороги.

— Ліс давай, — шофер подав єфрейторові накладну, — але спочатку колесо замінити треба.

— Ну, то міняй.

— Пришли кого-небудь. Ось бачиш, пальця вибив. Поки вони замінять колесо, ми з тобою покуримо, старина. Нюхай — французькі!

— Ей! — гукнув Репке. — Ідіть сюди. Всі ідіть!

Яровий накинув на плечі куртку, засунув за пояс сокиру і попрямував на дорогу. За ним рушив Андрій. Микола і Генрі допомогли зійти на обочину Пшигодському.

— Чого треба? — похмуро спитав Петро Родіонович.

Колисаючи розпухлу руку, шофер сказав:

— Треба зняти он те запасне колесо і поставити сюди. Можеш?

— Можу, — відповів кубанець.

Шофер підняв сидіння, дістав ключ-вороток і подав його бородатому.

— Генрі, йди сюди, — Прічард підійшов до машини. — Дай йому домкрат.

Андрій помітив, як зблідло обличчя Петра Родіоновича, як схвильовано здригнулися пальці, коли він брав під німця ключ. Але поволі кубанець опанував себе.

Репке з шофером курили, вмостившись на ближньому штабелі. Наглядач, мов кіт, мружився на сонце, смачно затягувався димом і муркотів:

— Ех, нехай його чорт візьме, давно не