Читати книгу - "Дорогами Маклая"

«Дозволю собі, вельмиповажаний пане й учителю, з тобою не погодитись. Не в самій лишень обдарованості коріння розуму, подібного до розуму Гомера. Щоб стати другим Гомером, обдарування потрібне, воно — осередок божественного вогню. Але, як ми бачимо з багатьох відомих нам прикладів і на прикладі самого Гомера, немає великих звершень розуму без великих випробувань душі, що прирікають обдарованого юнака тривалі години й дні перебувати в самотності, у потаємних бесідах з самим собою, коли, страждаючи, душа звертається до розуму і тільки в нього знаходить умиротворення й пораду. Хто ж у всьому щасливий, того поглинають утіхи життя; щасливий не знає ні страждань, ні самотності, і чи не тому, якщо й наділений він якимось даром, його божественний вогонь не спалахує?

На старість самотність щедро плодоносить, але квіти майбутніх плодів розцвітають в юності, тому самотність обдарованому юнакові необхідна так само, як і старому. Хвала богам, щастя і обдарування вони рідко підносять нам разом.

Не згоден я і з думками твоїми про честолюбство. В обдарованого юнака ти його засуджуєш; а воно, як я розумію, для нього — смолоскип у пітьмі непізнаного. Ти ж не хочеш, щоб у дорозі він заблукав?

Гадаю, вельмиповажний пане й учителю, ти ставиш тут на одну дошку вболівання за честь свою і марнославність. Але чи можна зрівняти одне з одним? Не зустрічав я марнославних, які б жадали передусім праці похвальної, усім корисної; а честолюбних, що виснажують себе в трудах благородних, ти й сам бачив немало.

Віддамо ж належне честолюбній юній обдарованості й скажемо так: уболівання за честь свою — не пошуки слави в гонитві за славою, а добування уславленості старанням у трудах потрібних. Честолюбство хай буде огнищем душі, а працелюбство — істинно честю…

Повернуся тепер до того, з чого ми почали: у чому ж коріння розуму, подібного до Гомерового? Скажу, як думаю: в обдарованості, стражданні, самотності, бесідах з самим собою, честолюбстві. Решта, окрім доброти серця, необхідної для юної обдарованості, як сонячне проміння — для винограду, — привхідне…»

І далі висновок юного перекладача:

«Очевидно, Сенека має слушність. Почувати себе безневинно відринутим од людей неприємно й прикро, як завжди, коли несправедливо покараний, але для плідної роботи розуму самотність, безперечно, доброчинна. Чи багато значущого дасть розум, постійно захоплений виром суєти? Певна річ, дуже мало або зовсім нічого».

Тієї ночі хлопчик не міг заснути. Тільки-но склеплялися повіки, він неначе увіч бачив темну могилу батька і, здавалося, фізично відчував крижаний холод мерзлої землі. «При кожному видінні, — згадував він уже в зрілі роки, — моя збуджена уява малювала такі виразні картини, що уявне видавалося цілком натуральним. Мене обіймав жах, якого я не знав ні раніше, ні потім, хоча відчуття страху мені відоме, як і кожному. Але то був не звичайний страх, а справжнісінький жах. Я боявся заплющити очі і, щоб чимось себе зайняти, цілу ніч читав Сенеку й розмірковував над його книжкою. Тоді мені багато чого відкрилося; в новому світлі, особливо в розумінні життя і смерті…»

Він часто й тяжко нездужав і думати про смерть почав досить рано, а в десять років навіть записав у щоденнику знамениті слова Ціцерона: «О, який прекрасний буде день, коли я виряджусь у божественне зібрання, приєднаюся до сонму душ й полишу оце стовписько нікчем!»

З ранніх літ пізнавши солодку таїну і велику мудрість книги, хлопчик не припускав думки, що людина, яка написала її, могла в чомусь помилятися. Ціцерон так схвилював його своїм піднесеним і гірким одкровенням, що він, як потім сам признався, стаз чекати смерті із зачаєною радістю. Нащо жити, коли життя — тільки біль, а все, що в ньому відбувається, — суєта суєт? Навіщо всі страждання, труд, злигодні? Ні, Ціцерон має рацію, смерть — прекрасний порятунок, і що раніше вона настане, то краще.

Вимучений хворобами, марно мріючи про дружбу й співчуття, то вірячи, то не вірячи в можливість досягти бажаної мети (стати вченим-натуралістом), сповнений сум'яття і водночас усвідомлюючи свою безпорадність, маленький філософ, по суті ще не вступивши у цей світ, уже ладен був без жалю його покинути.[36]

Але тут помер батько, і несподіваний жах перед смертю, нещадна, страшна її реальність усе в душі перевернули.

«Коли помер батько, — знову, згадуючи ті важкі дні, скаже Маклай незадовго до своєї кончини, — я зрозумів, шо прекрасна не смерть, як досі я гадав під впливом деяких вихоплених з контексту й тому хибно витлумачених мною Ціцеронових висловлювань, а життя. Бо тоді втрата дорогої людини не будила б у нас ніякого горя; навпаки, люблячи цю людину і співчуваючи їй, ми тішилися б її упокоєнням. Але нічого такого не буває і, як з цілковитою певністю я переконався, бути не може.