Читати книгу - "Льодовик"

А сонце до того часу вже сховається за обрій, і від річки потягне прохолодою. Ти не будеш квапитися закушувати, згадаєш батька, який любив, щоб горілка трохи попекла в грудях, потім розламаєш великого, м'ясистого помідора і смачно надкусиш його. Вкинеш до рота ще шматочок оселедця й гарячу картоплину. Будеш їсти, час од часу запиваючи холодним пивом, і дивитимешся на соняхи в городі, на підрізані верби, що розрослися густим кущем біля річки, і ще далі на високу гору, геть порослу акацією та дикими грушами».

Якщо я дочитую до цього місця, а коньяк у склянці вже закінчився, то я починаю читати неуважно, і якщо мені вистачає часу, то я ще трохи доливаю. Коли доливаю, то думаю про Лідку з Оскаром, я чомусь завжди про них думаю, коли встаю доливати.

Згодом відчуєш у повітрі тонкий аромат матіол і зрозумієш, що до ночі залишилося зовсім мало часу. Швидко прибереш рештки вечері, підеш до повітки, причиниш курей і, помивши ноги, ляжеш у ліжко. Кілька сторінок Маркеса зроблять твій день заповненим до кінця; ти відкладеш книжку і ще довго лежатимеш у темряві з розплющеними очима: думатимеш про дітей, які завтра приїдуть з міста, сплануєш, що готувати їм на обід, потім поміркуєш про те, як краще розмістити у льоху майбутній врожай, згадаєш чомусь Африку, де пощастило побувати в молодості, примариться тобі рожева чапля, яка летітиме низько над морем, і з цими думками ти спокійно заснеш, знаючи, що із–за тієї гори, яка поросла акацією та дикими грушами, завтра знову неодмінно зійде сонце».

Гуд бай! На цьому текст обривається. Але мені і цього було досить, аби ще довго дивитися у стелю, уявляти старий сосновий ліс під Ірпенем або й ближче, в околицях Пущі–Водиці, коли ми гуляли там ще до Льодовика. А потім уже картинки самі починають виникати перед очима, найчастіше з якогось далекого літа, коли я ще був дитиною. Великі сосни на нашому шкільному подвір'ї на Святошині і пеньки від тих сосен, які я застав там потім, коли повернувся з армії.

Ще згадується бабуня, стіл під білою скатертиною, радіо на стіні і тарілка з великими жовтими і червоними яблуками. Бабуня до Спаса яблук не їла, а святити їх їздила аж у Володимирський собор… А померла вона на самісіньке Різдво. Кажуть, що хто ось так відходить на найбільші свята, то Бог їх праведні душі забирає одразу на небо.

У такі моменти я ще згадую Іру, просто приємно уявляти, як знову зустрічатиму її з одеського автобуса. І як вона обов'язково усміхнеться і скаже:

— Миколо, дивися на дорогу…

Хоч я і намагаюся на неї не дивитися. Бог точно не візьме мене до себе.

Міха із самого ранку був наче сам не свій, розгублений і дратівливий, заведений на скандал. Ще в гаражі послав мене тільки за те, що я звечора забув протерти вчорашню пилюку з бокового скла і тепер не міг знайти ганчірки. А перед гаражем — Петруню невідомо за що. Хоча Петруні і не звикати.

— Казьол, у нього там в редакції бунтують, догрався. А на нас злість згонить… — ще встиг мені шепнути Петруня, коли я попросив у нього шматок мочалки.

А вже на порозі редакції, коли Міха поперед мене прослизнув у свій кабінет, конопате дівча тицьнуло мені листівку російською із гаслом:

«Цензура в газете «Голос Отечества» действительно существует, и проводит ее главный редактор Артур Дробьязко».

— Ну і що? — запитав я у неї, пробігши очима гасло.

— Ми протестуємо проти цензури, — відповіла вона понуро російською. — Можете приєднатися…

— Скажи чесно, ти що, дура? — Я і сам не чекав від себе такої реакції, просто за Міху заступився.

— А ви не розкидайтеся словами, — буркнула вона так само понуро. — Спочатку прочитайте…

— Ну добре, вибач! — Я мить повагався, подумав, що це все–таки більше проти Артурчика, й додав: — Молодці, дерзайте!.. — Потім, уже в приймальні, коли я зайняв оборону під Міховими дверима, уважно прочитав ту їхню петицію, хоч вона і була російською. Але ж російською я читаю вільно і не соромлюся цього.

У петиції йшлося про те, що у газеті «Голос Отечества» багато проблем. Про багато з того, про що там ішлося, я взагалі не мав поняття. Працівники нарікали на низькі зарплати і велику завантаженість; ну, це звична справа — на це всі працівники завжди нарікають. Через те що журналісти працюють надто багато і не мають часу розібратися у темі, з'являються «перли». Але головне — це постійні порушення журналістської етики і цензура… А далі я прочитав таке, чого аж ніяк не сподівався. Мовляв, погляди заступника головреда Артура Дроб'язка, який вичитує і править «під себе» всі тексти, чіткі — Московія, московське православіє, «язик», ностальгія за Семижопенками.

Але писати про це відкрито він все–таки не може, треба дотримуватися формальної об'єктивності, тому маніпуляція робиться тонша — розставленням акцентів. Їх Артур Дроб'язко розставляє «правильно». Експерту, який виражає схожу із Дроб'язковою позицію, виділяють більше місця для коментарю. А перед коментарем експерта, який має іншу позицію, як правило, ставлять речення: «Правда, деякі бачать у цьому проблему», — і далі йде коментар, із змісту якого висмикують щось малозрозуміле, так, щоб цей експерт виглядав якщо і не повним дурнем, то просто не зовсім переконливим.

Ще одна техніка, говорилося у петиції, це маніпуляція словами «якби», «начебто», «мовляв» (приписується словам авторів іншої позиції) і слівцями на кшталт «як відомо», «очевидно», котрі стоять