Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

Це розміщення заснованого (і навіть ослабленого) сні іу, кмім • наш світ, включає три елементи: “заснування міст, шипни мистецтв і складання законів” (Йосиф. Проти Апіона, І, Л /) Геродот об’їздив світ, описав кожен народ, як описували <> домівку, і переходить до підгрунтя: ось походження ці.ош народу.

42.    Про усі ці речі знайдено приклади на усіх сторінках Павсанія

1,    зокрема, у перших розділах його різних книг. Пояснення топоніма антропонімом дозволяє сягати витоків людського роду; таким чином, волітимуть пояснювати гору, що зветься Номіа, іменем німфи, а не словом, яке означає “пасовища”, що, очевидно, було б добрим поясненням, як про це натякає сам Павсаній (VIII, 38,11); Павсаній бажав би також пояснити назву Егіалія словом “aigiaios” (“берег”), але ахейці воліли вигадати для цього пояснення володаря, названого Егіалей (Vin, 1,1).

43.    Павсаній, VIII, 1, 4; так само у Фукідіда, 1, 3, “Еллен і його сини” не є більше ні батьками усіх еллінів, ні міфічними прототипами, як Слон для слонів; це царська династія, яка панувала над людським натовпом. Якщо хтось бажає дізнатися, що цс таке історична ейтіологія, найпростіше поглянути на ту пародію, яку зробив з неї Арістофан (“Птахи”, 466-546).

СУСПІЛЬНИЙ ПОДІЛ ЗНАННЯ І МОДАЛЬНОСТІ ВІРИ

44.    Щодо володіння правдивим та його розподілу див. дуже гарну книжку Marcel Detienne, Les Mattres de verite dans la Creche archai'que, Paris, Maspero. 1967; про розподіл знання див. Alfred Schutz. Collected Papers (Coll. “Phaenomenologica”, vol. XI et XV), vol. I, p. 14: “The Social Distribution of Knowledge”, і vol.

2.    p. 120: “The Well-Informed Citizen”; G. Deleuze, Difference et Repetition, Paris, PUF, 1968, p. 203. Християнські мислителі спричинили поглиблення цього питання, особливо Св. Авгус-тин: чи є Церква спільнотою вірування? De utilitate credendi Св. Августина пояснює, що ми віримо лише на слово, що існує практика нерівномірно поділених знань і що, також змушуючи людей вірити, вони, врешті-решт, вірять реально; це основа обов’язку переслідувати і сумнозвісного compelle intrare. Треба робити добро людей, незважаючи на них (нерівності знання і можливості ідуть разом), а знання є добро. Ця соціологія віри вже прочитувалася в Орігена “Проти Кельса”, 1, 9-10 і III, 38. А звідси доктрина імпліцитної віри; той, хто довіряє Церкві, матиме славу знати усе, що вона проповідує; запитання: від якого рівня незнання віруючий християнин буде християнином лише номінально? Чи мають віру, якщо єдиний догмат віри, який знають - це те, що Церква знає і має рацію? Див В. Grcet-huysen, Origines de Vesprit bourgeois en France: VEglise et la bourgeoisie, Paris, Gallimard, 1952, p. 12. Про цс все і про Св. Августина див. Leibniz, Nouveauх Essais, IV, 20. Окрім своїх політико-суспільних наслідків, розподіл знання має вплив і на саме знання (навчають і вигадують лише тоді, коли на цс мають суспільно визнане право: в іншому разі вагаються, сумніваються в собі). Коли не мають права знати і запитувати, щиро не знають і залишаються сліпими; так, Пруст говорив: “Ніколи не зізнавайтеся”. Джерела і докази знання самі по собі історичні. Скажімо, “якщо грецька ідея істини є ідеєю правдивого речення, бо воно не суперечливе і справжнє, то юдсо-христи-янська ідея істини охоплює щирість, відсутність ошуканства чи дволичності в особистих відносинах” (R. Mehl, Traite de sociologie du protestantisme, Paris et Neuchatel, Delachaux et Niestle, 1966, c.76). А звідси я допускаю дивний висновок Четвертого Євангелія, де група учнів Св. Йоана заявляє: “Ми знаємо, що його свідчення правдиве” (XXI, 24); якщо б тут ми мали свідчення у грецькому значенні слова (свідок був там і він бачив річ на власні очі), речення було б абсурдним: як то вони можуть свідчити про вірогідність розповіді Св. Йоана про смерть Христа, оскільки вони там не були? Але учні хочуть сказати, що вони добре знали Иоана і пізнали в ньому щире серце, нездатне обдурювати.

45.    Ця ідея, важливість якої знаємо у Св. Августина, зокрема в De

utilitate credendi, прочитується також у De la meilleure secte, a Thrasybule, Гапена, 15.

46.    Платон, “Федон”, 85 C і 99 СД.

47.    Арістофан, “Мир”, 832; пор. “Птахи”, 471 і т.п.

48.    Ніцше. “Світанок”, § 547: “У наші дні поступ науки не стри

мується більше випадковим фактом, що людина живе приблизно сімдесят років, однак довго цей факт був суттєвий... Колись кожен хотів упродовж цього відрізку часу досягти межі знань, і методи пізнання діставали оцінку в залежності від цього загального побажання... Оскільки ціла вселснна була організована стосовно людини, вважали, що можливість пізнавати речі рівно ж була пристосована до масштабів життя людського... Усе вирішити одним махом, одним словом - таким було потаємне побажання; це завдання уявляли собі під виглядом гордієвого вузла або яйця Колумба: не здогадувалися, що можливо було... ліквідувати усі питання єдиною відповіддю: те, що повинні були відповісти, було загадкою”.

49.    Платон. “Лісіс”, 205 СД.

50.    Ксенофон, фрагмент І.

51.    Арістофан. "Оси”, 1179; Геродот, 1, 60.

52.    G. Le Bras, £tudes de sociologie religieuse, Paris, PUF, 1955, c. 60,

62, 68, 75, 112, 199, 240, 249, 267, 564, 583. Ця реляція сумирності у полі знання (символічне поле Бурдьє) видається нам принаймні такою ж важливою, як ідеологічний зміст релігії, легший для бачення, легший для того, щоб відноситися до суспільних інтересів, але також більш двозначний. Для Прудона католицький культ навчав повазі до суспільної ієрархії, бо під час меси і всюди, де позначається старшинство, практика підкреслює суспільну ієрархію; безперечно, однак, у “Філософському словнику” Вольтера є одне речення, антихристиянське в задумі його автора, яке не перестає бути потішною: “Груба і забобонна чернь ... яка біжить у храми через неробство і тому, що нижчі там рівні вищим” (стаття “/дали”).

53.    Арістофан. “Вершники”, 32; див. Nilsson, Geschichtedergriech. Religion, vol. L, p. 780.

54.    Полібій, VI, 56; за Флавієм Йосифом “Contre Аріоп”, Мойсей побачив у релігії засіб здійснювати добродійність (II, 160). Такий самий утилітарний зв’язок релігії і моралі у Платона - “Закони”, 839 С і 838 БДІ в Арістотсля - “Метаморфози”, 1074 В4.

55.    Геродот, II, 42-45, цит. за М. Untersteiner, La Fisiologia del mito, 2е 6d., Florence, La Nuova Italia, 1972, p. 262.

СУСПІЛЬНА РІЗНОМАНІТНІСТЬ ВІРУВАНЬ ІБ АЛКАЛІЗАЦІЯ УМІВ

56. Philostrate, Imagines, I, 14, (15), Ariane. Тема годувальниці, або матері, яка розповідає байки, сягає до Платона - “Держава”; 378 С і “Закони” 887