Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

Сцена пройшла прекрасно. Престо задоволений.

— Можна знімати, — каже він Гофману.

Оператор уже стоїть біля апарата. Всю сцену він спостерігав через візирне скельце. Престо знову стає біля крісла Люкс.

— Знімаю, — говорить Гофман.

Ручка апарата закрутилася. Сцена повторювалась бездоганно. Мейстерзингер співає, королівна схиляє обличчя все нижче і чомусь посміхається. Мейстерзингер підходить до королівни, падає на коліна і під музику починає пристрасно говорити. Престо захоплений. Він не тільки грає жестами і багатою мімікою свого рухливого обличчя. Він говорить і шепоче палкі слова освідчення з такою щирістю і силою, що Люкс, забуваючи десятки разів пророблену послідовність рухів і жестів, трошечки підводить голову і з деяким здивуванням поглядає на свого партнера самими куточками очей.

І в цю мить відбувається щось, не передбачене ні сценарієм, ні режисером.

Престо, коротконогий, головатий, із своїм туфлеподібним, рухливим носом, освідчується в коханні! Це здалося Гедді Люкс настільки недоладним, безглуздим, комічним, неможливим, що вона раптом засміялася нестримним сміхом.

Це був сміх, що охоплює раптом людину, як приступ страшної хвороби, і тримає, не випускаючи з своїх рук, трясучи тіло в судорожному напруженні, знесилюючи, викликаючи сльози на очах. Люкс сміялася так, як не сміялась ніколи в житті. Вона ледве встигала переводити подих і знову заливалася розкотистим сріблястим сміхом. Вишивання випало у неї з рук, одна із золотистих кіс спустилася до підлоги. Стривожений дог схопився і здивовано дивився на свою хазяйку. Розгублений Престо теж підвівся на ноги і, похмуро звівши брови, дивився на Люкс.

Сміх так само заразливий, як позіхання. Не минуло й хвилини, як сміх охопив уже все ательє. Статисти, теслярі, монтери, декоратори, гримери — всі були під владою сміху.

Престо ще кілька секунд стояв, немов уражений громом, потім раптом підняв руки і, стиснувши кулаки, з перекривленим обличчям зробив крок до Люкс. У цю хвилину він був швидше страшний, ніж смішний.

Люкс подивилася на нього, і сміх її раптом обірвався. І так само раптово замовк сміх по всьому ательє. Оркестр давно перестав грати, бо у музикантів, охоплених нестримним сміхом, смички повипадали з рук. І тепер в ательє настала моторошна тиша.

Ця раптова тиша немовби привела Престо до пам’яті. Він повільно опустив руки, повільно повернувся, ледве тягнучи ноги, дійшов до великого дивана і впав ниць.

— Вибачте, Престо! — раптом сказала Люкс, порушуючи тишу. — Я поводилась, як дівчинка, і через мій дурний сміх зіпсовано стільки плівки.

Престо заскрипів зубами: «Вона думає тільки про зіпсовану плівку!»

— Ви даремно вибачаєтесь, — замість Престо відповів їй Гофман. — Я навмисне не припиняв зйомки і зовсім не вважаю плівку зіпсованою. На мій погляд, цей новий варіант кадру біля вікна чудовий. Справді, сміх, нищівний сміх, який не залишає ніяких надій, сміх коханої жінки у відповідь на палке освідчення — хіба для закоханого він не страшніший від найжахливіших мук? Хіба цей сміх не перетворив на мить любов мейстерзингера в пекучу ненависть? О, я знаю нашу американську публіку, публіка сміятиметься, як ніколи. Ці вирячені очі мейстерзингера, розкритий рот… Ви не гнівайтесь, Престо, але ще ніколи ви не були настільки ефектні. І якби я не бачив вас кожного дня, то не зміг би крутити ручку апарата.

Престо підвівся і сів на диван.

— Так, ви маєте рацію, Гофман, — сказав він повільно і глухо. — Це вийшло чудово. Наші американці подохнуть зо сміху.

І раптом, чого ще ніколи не бувало, сам Тоніо Престо засміявся сухим, тріскучим сміхом, показавши ряд дрібних і рідких зубів. У цьому сміху було щось зловісне, і ніхто не обізвався на нього.

Після цієї злополучної зйомки Престо сів в автомобіль і, за словами шофера, «загнав машину на смерть».

Незадоволення, образа на життя, обурення несправедливістю природи, скривджене самолюбство, муки неподіленого кохання — все, що протягом років збиралось у його душі, прорвалося в страшному виверженні. В шаленій їзді він прагнув знайти заспокоєння, ніби хотів утекти від самого себе.

— Вперед! Уперед! — кричав Престо і вимагав, щоб шофер дав повну швидкість.

І вони мчали по дорогах, немов злочинці, за якими женеться поліція. А за ними і справді гналися. Пролітаючи повз ферми, вони давили гусей і качок, які поважно йшли з сусіднього ставу, і розлючені фермери гналися за ними з палицями, але, звичайно, не могли догнати. Двічі за автомобілем погналися на мотоциклетках поліцейські, бо автомобіль мчав з недозволеною швидкістю і не хотів зупинитися, незважаючи на енергійні вимоги поліцейських. Проте поліцейські мотоцикли не могли угнатися за автомобілем Престо. Це була одна з найкращих у всій країні, найпотужніших машин, зроблена на особливе замовлення Тоніо. Він любив швидкість у всьому.

О п’ятій годині вечора Престо, пожалівши шофера, дозволив зробити зупинку біля придорожнього кабачка і пообідати. Сам Престо не приторкнувся ні до чого і тільки випив глечик холодної води.

І знову почалася та сама шалена їзда, яка тривала вечір і всю ніч. Шофер валився від втоми і, нарешті, заявив, що він засинає на ходу і не ручається, що не розіб’є машину разом із сідоком.

— Уперед! — крикнув Престо, але потім раптом підвівся, сів на місце шофера і сам взявся за руль. — Ви можете відпочити, — сказав Тоніо шоферові.