Читати книгу - "Гетьманська Україна, Олександр Іванович Гуржий"

становили в середньому 6-7% загального числа населення, а втікачів - чоловіків і жінок - щороку нараховувалося по кілька сотень. Царські сановники і старшинська адміністрація спеціальними постановами та озброєними командами намагалися припинити будь-які втечі посполитих від можновладців в обох регіонах. Масовий протест проти посилення гніту в багатьох місцях вилився в низку повстань. Зокрема, в 1722 p. мешканці с.Синиці на Стародубщині спочатку відмовилися виконувати повинності, а потім справа дійшла до сутичок із старшинами. Державець Малишевський так писав про це наказному гетьманові П.Полуботкові: "Подданные наши, уже лет от сорока нам в послушенстве обретающіеся, по мере своей служили; а теперь - или с чіих наговоров, или сами собою - в развращеніе пришли и не хотят належитого своего отдавати послушенства; ... бунт вчиняют до заводов (бійки - авт.) ... и нет средств как их унять, бо отказуют: не может за нас нихто теперь учинити справедливости, а державца своего не боимся! И осторожно теперь мы (старшини - авт.) с ними обходимся, боясь, чтобы от бунтов их в своем здоровьи не пострадать". Далі Малишевський просив у Полуботка "открытый лист" з дозволом вільно будь-якому можновладцю "винного по его вине скарати, на всякую теж, по прежнему, работизну затевати..."

У 1727 р. жителі с.Волошинівка (Лубенський полк) повстали, проти сотника і вбили його за численні здирства та знущання. Тривала боротьба посполитих із старшиною точилася в с.Грицівка Прилуцького полку, вона була придушена силою зброї в 1728 р. Протягом зими 1731 - весни 1732 pp. населення багатьох сіл Охтирського полку відмовилося коритися полковій адміністрації, чинило рішучий опір вимогам останньої виділити для поїздки на будівництво Української оборонної лінії певну кількість слобожан. Селяни слободи Тростянці озброїлися вилами, косами, самопалами, шаблями, хто чим міг, і розігнали військову варту. Незабаром до них приєдналися мешканці с.Каменець, і разом вони досить довго відстоювали свої людські права під натиском каральних загонів. У 30-х - 40-х pp. тривав активний "вихід" посполитих із Прилуцького, Ніжинського та Переяславського полків. Лише з останнього за 1742-1748 pp., переважно на Запорожжя, повтікало майже 1,4 тис. чоловік, а на Правобережжя в 30-х - першій половині 50-х - 3541 посполитий. Не завадила цьому навіть публікація 1 січня 1744 р. царського указу, що вимагав від козацької верхівки серйозної організації заходів, спрямованих на повернення до власників усіх втікачів.

У селах Фоєвичі та Чолхов, що на Стародубщині, відмова старшини записати їхніх жителів до козацького стану призвела в 1747 р. до великого вибуху народного гніву. На захист інтересів державців на початку червня у Фоєвичі прибули 100 виборних козаків. Селяни, озброєні рушницями, кілками, різним сільськогосподарським реманентом (косами, сокирами тощо) прогнали карателів. Через місяць, удвічі збільшивши сили, старшини знову спробували приборкати непокірних. Однак на допомогу тим прийшли сусіди - чолховці - й разом вони вдруге здобули перемогу. Тільки в наступному році владі вдалося підкорити "шукачів козацтва" й заарештувати їхнього ватажка А.Яременка. Після тривалого "слідства" й суду Яременка скарали на смерть, чотирьох його спільників катовано та заслано на каторгу, решту учасників жорстоко репресовано.

Український історик і письменник Петро Маруня, досліджуючи численні селянські рухи на Стародубщині в 40-х - 70-х pp. XVIII ст., на основі ґрунтовного архівного матеріалу переконливо довів, що часто посполиті були змушені братися за зброю, інакше державці могли їх просто замордувати. На підтвердження свого висновку він навів уривок зі скарги жителів с.Єсмань (Ніжинський полк) 1749 р. в полкову канцелярію на власника Якова Денисова, в якій, зокрема, йшлося про те, що той усіх, "кто отказывается от безпрестанных и тяжких употреблений на работизну... смертным боем плетьми мучит, отчего иные и умирают". Не стерпівши знущань, люди повстали і заявили господарю маєтка: "Коритися не будемо!" Вони також наполягали на тому, щоб їх записали в козаки. Цього ж вимагали посполиті с.Лилинівка (Чернігівський полк), які спробували фізично розправитися з місцевим можновладцем.

За допомогою компанійців адміністрація "вгамувала" бунтівників обох сіл і покарала їх киями. Найбільш "завзятих" відправили в Генеральну військову канцелярію - для слідства й екзекуцій.

У 1748-1750 pp. запеклу боротьбу за скасування панщини та перехід до козацького стану вели селяни Кулаг і Суботовичів Стародубського полку. Проти військової команди, що прибула для наведення "порядку", вони застосували партизанські методи боротьби: ховались у навколишніх населених пунктах і лісах, зненацька нападали на карателів. У 1750 p. розгромили садиби старшин і багатіїв, а також будинок сотенної канцелярії посполиті й козаки містечка Білики (Полтавський полк).

У 1756 p. Білгородська губернська і Харківська полкова канцелярії доповіли у вищі урядові інстанції про відправлення значного військового загону проти селян, робітних людей і гайдамаків, про вчинені масові грабежі й убивства.

З 60-х pp. посилився міграційний рух українців на Дон. За матеріалами III ревізії (1762 р.) в межі регіону переселилося до 20 тис. "черкасів", тобто, вихідців з України. У 1762 p. сталося збройне повстання козаків сіл Новаки, Тарандинці й Булатець Лубенського полку проти полкового обозного Василя Кулябки, який захопив їхні землі.

Від весни до осені 1765 p. селянський рух охопив усю Слобожанщину. Трударі відмовлялися виконувати роботизни" й виступали проти введення "подушного оклада". Певну активізуючу роль відіграла тоді поява тут кількох самозванців та чутки про "доброго царя".

Боротьба на селі за землю і волю не вщухала й надалі. На Лівобережжі, Слобожанщині й Правобережжі протягом 60-х - 80-х pp. діяв відважний ватажок Семен Гаркуша, який з дев'яти років жив на Запорозькій Січі, а під час російсько-турецької війни брав участь у походах на Очаків і Хаджибей та в славнозвісній "Коліївщині". У 1789-1793 pp. відбулося велике повстання в с.Турбаї на Миргородщині, де селяни на чолі з Н.Оліфером, Г.Яструбенком і Т.Довженком, не визнаючи жодної влади, запровадили самоврядування.

Своєрідним для XVIII ст. явищем, спричиненим розвитком мануфактурного виробництва і концентрацією на промислових підприємствах великих мас працівників, стали виступи робітних людей. Спільність їхніх методів і форм боротьби з селянськими пояснюється, насамперед, однаково тяжкими умовами життя та праці. Виступи робітних людей, так само, як і посполитих, мали переважно локальний і стихійний характер, через що завершувалися поразками. Ті й інші нерідко об'єднувалися, разом тікали від можновладців у пошуках кращої долі для себе і своїх дітей. Так, тільки за червень 1762