Читати книгу - "Вітряк, Славчо Чернишев"

— Щоб потрапити в герої! — вибухнув Колка.

— Це вірно, — сказав Максим. — Але ти не кип'ятись, а міркуй тверезо. І не забувай, що він може стати й героєм, може й загинути. Звичайно, якщо поїхав-таки з Моком… А це, мабуть, саме так.

Доменіка тепер уже не плакала, а тільки схлипувала, уважно прислухаючись до розмови. Помітивши це, Колка оторопів.

— Що ми робимо! — шепнув він Максимові. — Вона ж усе чула!

— Дарма. Вона вже знає… Доменіко, ми з тобою повинні поговорити… — Максим запнувся. — Ти читала записку, чула, про що ми говорили. Та й Сашо колись тобі говорив, що твій батько…

— Погана людина, — схлипнула дівчина й знову заридала.

— Не плач, — спробував її заспокоїти Максим. — Я тебе прошу…

Але дівчина так розходилася, що ніхто не міг зупинити її гіркі сльози.

— Може, давай їй розповімо? — шепнув Колка. — Може, це її заспокоїть, і вона не видасть нас Мортію?

Хлопці переглянулись.

— Як ти вважаєш, Андрію? — пошепки запитав Максим.

— Я думаю, що можна.

— А якщо вона розкаже Мортію? — сумнівався Колка. — Треба роз'яснити, вона його зненавидить.

— Що ви мені хочете роз'яснювати? — здригнулася дівчина.

Хлопці знову переглянулись.

— Те, як його… — розгубився Максим. — Слухай, ми тебе від щирого серця просимо, щоб ти не говорила нічого Мортію…

— Так його ж арештують!

— Зразу не заарештують!

— А коли? Як повернеться Сашо?

Максим опинився в дуже незручному становищі. Ніяк не міг придумати, що б їй сказати,

— Доменіко… — раптом спало йому на думку, — ми вже дорослі. Я хочу тебе щось запитати, тільки ти не сердься… Ти… любиш Саша?

Дівчина втупила очі в землю, постояла трохи мовчки й сказала:

— Так.

Максим аж упрів від напруження.

— А… Мортія?

— Він мій батько… Я його боюсь, але він мій батько. Хіба ж у вас немає батьків?

На це нічого було відповісти. Виручаючи Максима, в розмову втрутився Андрій:

— Не будемо про це, Доменіко, ти дівчина розумна й знаєш, що за цим всім прихована таємниця…

— Яка таємниця? Ви казали, ніби батько належить до якоїсь банди?..

— Знаєш, у чому справа? Мортій — контрабандист…

Вона підвела на нього здивовані, збентежені очі.

— Це правда… — лагідно говорив Андрій. — А якщо він вплутався в такі справи, то ні Сашо, ні ми йому допомогти не зможемо. Кожен на нашому місці зробив би так само.

— Це жорстоко… — в розпачі промовила дівчина.

— Ні, не жорстоко! Ми розуміємо, що тобі дуже важко, що ти хочеш його врятувати і, можливо, все розкажеш йому. Тільки подумай, що з цього може вийти. Мортій утече, покине вас, і наші зусилля будуть марні. Ну, припустімо, ти йому скажеш і попросиш, щоб він здався сам для пом'якшення кари. А що він зробить? Все одно втече, покине вас напризволяще, а сам утече за кордон та й житиме собі там, як колись у Констанці. Ну то чи варто провалювати всю справу? Подумай…

— Розумію… — тихо промовила вона. — Я подумаю… Він мій батько…

Колка підійшов до неї й схопив її за руку. Доменіка спробувала вирватись, але він тримав міцно.

— Послухай, я знаю, що ти мене не любиш. Щойно Максим почав був говорити, та не доказав. Я тебе хочу попросити про одне: не говори Мортію нічого, доки не повернеться Сашо. Бо коли ти йому скажеш зараз, Сашо вмре… Він його вб'є! Це хіба не буде жорстоко, як ти думаєш?

Дівчина зовсім розгубилася. Вона схопилась руками за голову й несамовито заголосила. Хлопці стояли безпорадні й приголомшені. Нарешті, трохи опам'ятавшись, вони пошепки вирішили доручити її Андрієві, а самі поїхали човном розвідати місцевість навколо печер.

Очевидно, Кіро Привид з Моком поснідали, бо Кіро відкрив ляду, зійшов у трюм і повісив на цвях велику торбу з харчами. Сашо аж похолов од страху. Але Кіро його не помітив. Він узяв тут же сулію й почав щось з насолодою пити. Сашо вирішив, що то віскі. Напившись досхочу, Кіро поліз з сулією наверх. У трюмі знову стало напівтемно.

Трохи згодом Сашо страшенно виголодався, довго вагався, чи взяти що-небудь з торби, і таки не витримав. Він одрізав тоненьку скибочку хліба, щоб не помітно було, і взяв тільки дві тарані. Вбогий сніданок здався йому смачнішим за будь-які ласощі. Давно вже не їв. Потім захотілося пити. Тихо понишпоривши навколо, нарешті намацав бочку, закидану парусами. Напивсь і знову принишк у своєму куточку.

Весь день пливла шхуна у відкритому морі. В кругленьке віконце було видно тільки воду й небо. Сашові дуже хотілося подихати свіжим повітрям, бо від шуму мотора боліла голова, та не було як. Треба терпіти. Він сидів, скорчившись у куточку, й думав про Доменіку. Раптом йому спало на думку, що дівчина може й не передати записку, бо в ній сказано про її батька. А якщо віднесе, то що робитимуть хлопці? Чи не піднімуть на ноги військових? Тоді все пропало, він загине. Сашо раніше про це не подумав, і тепер йому стало страшно. До чого ж безглуздо поліз він сам у пастку!

Від задухи й плавного ходу Сашо непомітно заснув і проспав чимало часу. Коли прокинувся, море було червоне від заходу сонця. Шхуна дрейфувала. До Саша доносилась жорстока лайка. Це лаялися зо страху чи, може, з нудьги Моко з Привидом. Хлопець догадався, що вони вже прибули у потрібний квадрат.

Ніч застала їх у відкритому морі. Трохи згодом Сашо вгледів обриси якогось катера. Він мчав