Читати книгу - "Сам в океані, Ален Бомбар"

Четвер, 27 листопада. Як повільно пливе «Єретик»! З неділі я зробив щонайбільше 20 миль. При такій швидкості я досягну Антільських островів у наступний вівторок або середу. Отже, ще мучитися днів десять! Я страшенно боюся проминути острови, бо видимість дуже погана. Весь час пильно вдивляюся в горизонт — це дуже втомлює. Цілісінький день напружую зір, а темних окулярів, щоб захистити очі від сонця, в мене немає.

Жодного тобі корабля, літака чи бодай птаха. Ні, з мене досить (підкреслено в моєму щоденнику). Сорок днів — це більш ніж досить.

18 годин. Добра прикмета: на човні муха.

Отже, земля наближається.

П'ятниця, 28 листопада. 9 годин. Сьогодні вранці знову нічого не видно, і це мене серйозно непокоїть. Уже сорок один день, як «Єретик» в Атлантиці… Довгота, яку я визначив за заходом місяця, підтверджує мою думку, що земля близько, може, до неї лишилося якихось миль 60. І хоч я перебуваю зараз на правильній широті, все ж ледве просуваюся вперед.

Бачив на хвилях електричну лампочку… Чого тільки не зустрінеш в океані! Та я по самі зав'язки ситий цією дивиною.

19 годин. Повіяв легенький вітерець. Такого не було вже днів вісім. Коли він не вщухне, я побачу землю через вісімнадцять годин.

З понеділка, 3 листопада, не зустрів жодного корабля.

Субота, 29 листопада. Насмішка! Вітер дув точно десять хвилин. Розпечений диск сонця висить прямо наді мною. Під тентом 38–39°. Штиль, спека, не видно ні землі, ні кораблів, ні літаків, і навіть жодного птаха — хоч помирай з відчаю.

Тепер я майже не просуваюся вперед і пропливаю за годину півмилі, не більше. Так мені доведеться пливти ще днів десять-дванадцять. А мені ж казали, що пасати панують в Атлантиці і дмуть аж до берега! Боюся навіть думати про свою родину: там, мабуть, усі божеволіють. Коли б я міг послати вістку про себе якимось кораблем! Але навколо — нічого, нікого… Тільки безмежний, невблаганний океан!

Прив'язав ніж до весла і загарпунив балісту, але їсти її не наважуюсь. В одній книжці сказано, що баліста їстівна риба, в іншій — що вона отруйна. Ні, краще утриматися. Добре було б, якби спеціалісти все-таки зупинилися б на чомусь одному.

19 годин. Знову, як і вчора, здійнявся вітер. Тільки б не стих. До човна наближається якась невідома мені риба. Та це ж велика баракуда! Мені б дуже хотілося піймати її, але вона, мабуть, сама не від того, щоб поласувати моїм м'язом.

Неділя, 30 листопада. Ось уже цілий тиждень я зовсім не просуваюся вперед. Прокляття на тих, хто запевняв мене, ніби пасати дмуть до самого берега! Вісім днів мертвий штиль, ніяких надій на якісь зміни.

Пасат просто обманщик: він супроводжує вас три чверті подорожі, а потім кидає. І зважте, що це в найсприятливішу пору року! Що ж, треба скоритися. Коли я проходитиму щодня приблизно 30 миль, або в середньому 55 миль за весь час подорожі, то підійду до берега в неділю 7 грудня. Потерплю з тиждень, але потім — здаюсь.

Понеділок, 1 грудня. От тобі й маєш! Минув листопад, а я так і не побачив землі. Пробую визначити свою довготу: схід місяця дає мені 50°, а захід — 60°. Нічого не розумію! Цього вечора має зійти повний місяць. Побачимо.

Піднявся помірний сприятливий вітер, і я трохи просунувся вперед. Зате вночі знову панував цілковитий штиль. Де бісового батька, я знаходжуся — за 40 чи за 1200 миль од берега?

Палюча спека. Повитий серпанком обрій порожній.

Коли б у мене були батарея для радіоприймача і хронометр, я зміг би точно визначити свою довготу.

15 годин. Тримаюся тієї ж широти. Легенький вітер пестить обличчя. Ніби для того, щоб підбадьорити мене, прилетів фрегат, уже четвертий за ці п'ять днів. Оскільки їх зустрічають найдалі за 300 миль од берега, а першого з них я бачив п'ять днів тому, можна вважати, що до берега лишилося миль 100. Не втрачати надії!

18 годин. І навіщо мені треба було розглядати свої фотографії… Франція, Касабланка, Лас-Пальмас!.. Від цього настрій у мене тільки погіршав. Моя експедиція затягнулася, і весь трагізм у тому, що я не знаю навіть, де перебуваю. Мені здається, що лишилося не більше як 200 миль, але коли я допливу — післязавтра, через десять, двадцять, тридцять днів, — невідомо. Інколи мені хочеться знову опинитися на Канарських островах. Але я знаю, що тоді клята гордість не дала б мені спокою.

З'явися зараз на горизонті хоч один корабель чи було б у мене радіо, я не почував би себе таким самотнім. Який я злий на «спеціалістів», що запевняли мене, ніби до кінця подорожі вітер буде північно-східний чи східний. Насправді вітру зовсім немає або він дме (після минулого урагану) з південного сходу.

Вівторок, 2 грудня. (В мене був гнітючий настрій, і тому записи в щоденнику, які відносяться до цього періоду, важко читати).

На обрії — нічого. Океан пустинний. Сьогодні вранці бачив птаха нового виду. Згідно з довідником, він теж не залітає від берега далі як на 100 миль.

Коли б вітер весь час був такий, як на початку плавання, я б дістався до землі ще тиждень тому, але вітер дме лише п'ять-шість годин на добу, менше навіть, ніж під Касабланкою. То що ж, виходить, я так ніколи й не подолаю цих 200 чи 300 миль? Пройти за місяць 2500 миль і стільки ж часу витратити на якихось 300 миль!

Знову моє вітрило висить, наче ганчірка. Збожеволіти можна! Я потроху стаю песимістом. Мій експеримент тривав нормально сорок чотири дні, і було б просто безглуздо, коли б