Читати книгу - "Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце"

— Може, ви пригадаєте хоч що-небудь. Він був товстий?

— Я не сказав би, що він гладкий…

— Сухорлявий? Високий? Горбатий?

— Такий, яких багато.

— Він не кульгає? Може, на обличчі який шрам є?

— Шрам?.. Тобто що ти маєш на увазі?

— Ну, рубець, слід після рани, знаєте, коли хтось поріжеться…

— А-а! Ти хочеш сказати, чи не був він якось позначений? Ні, я нічого не помітив. Хоча стривай… Ні… Він був вимазаний у сажу від машини, не знаю, як вона зветься. А на обличчі сліди від пальців.

— Ви не пригадаєте, як він одягнутий?

— Чому ж ні? Такий одяг носять трактористи. «Комбінезони» на них кажуть. Але він його скинув і залишився тільки в бавовняній сорочці без рукавів. У нього дуже сильні руки, це я помітив.

— А на руці не було якогось татуювання?

— Як? Що це таке? Я ж тобі казав, що я не ходив до школи!

— Ну, знаєте, так, як роблять моряки. Вони виписують щось на руці, ніби вимальовують голубим чорнилом. Серця, жіночі обличчя…

— А-а! — зрозумів Стріха. — На руках у нього не було ніяких дурничок. Я бачив тільки набряклі жили.

Тіка охопив розпач. Що за ніякий шофер? Без рубців, без татуювання. Хоч би в нього не було ноги або в бійці хтось йому відтяв вухо…

— І не було нічого-нічого? Навіть ніс не приплюснутий?

— Аби я його побачив, то, може, і впізнав би, але чогось особливого не пригадую. А навіщо він тобі, хлопчику, що ти неодмінно хочеш його бачити?

Малий не встиг відповісти на запитання, бо Цомбі, запідозривши, очевидно, що господар його в скрутному становищі, зчепився раптом з кошлатою шавкою, яка злякано дивилася на нього з кутка подвір’я. На поміч шавці прийшов сусідський собацюра, отже, боротьба вже тривала на рівних. Стріха, не відаючи про справжнє становище на фронті собачої битви, схопив дрючка й пожбурив його в нещасного собаку.

— Геть з обійстя, помазок і прокляття!.. — лайнувся він і, повертаючись до Тіка, сказав, ніби просив вибачення: — Цей шофер так лаявся, що й я навчився від нього на старості літ. Знаєш, що таке помазок?

— Щіточка для гоління… — відповів малий.

— І чому шофер лається в «помазок»?

— Він лаявся в «помазок»? — аж підстрибнув від несподіванки Тік.

— Я тобі вже сказав. Мені ще ніколи не доводилося чути, щоб хтось лаявся в «помазок», хоч, скажу тобі, наслухався я в житті чимало лайок.

Що там не кажи, а малий недарма бив ноги. Все-таки щось та дізнався. Може, врешті-решт, йому пощастить знайти шофера за останньою ознакою, за отим «помазком», про якого нагадав Стріха. Хоч хлопець і поспішав, однак не забув подякувати дідусеві і стрімголов кинувся у ворота.

— Гей, Цомбі! — крикнув він. — Ми мусимо знайти людину в місті, котра лається в «помазок»! Знаємо тільки одне: він шофер.

З усього видно було, що щастя починало всміхатися кирпатому черешнякові. Не встиг він вийти за село, як його наздогнала підвода. Їздовий запросив хлопця сісти, а Цомбі вимушений був пристосувати свій біг до швидкого дріботіння коника. У місті кирпатий кучерявець зібрав ватагу малюків і таємниче та суворо звелів їм повторити завдання. Він перемінив сектори дії кандидатів у черешняки так, що жоден з них не міг спровокувати на лайку одного й того самого шофера.

— Перемінимо й пароль, — закінчив Тік. — Пароль буде ІБМОЦ!

Він примусив кожного повторити, а коли переконався, що всі засвоїли завдання, розкрив перед ними таємницю.

— Треба дізнатися, хто із шоферів у нашому місті лається в «помазок». Запам’ятайте: ПОМАЗОК! Знаєте, що таке помазок? Щіточка для гоління…

З натовпу малюків раптом почувся несміливий голосок одного з кандидатів у черешняки:

— А я знаю, хто так лається! Якби ти мені сказав одразу! Він спершу вилаявся в «прокляття», а потім і в «помазок», та я думав, що то якась деталь від машини, може, такий шуруп.

— Невже? — аж підстрибнув командувач. — І ти записав номер?

— Я тобі його передав.

Тік гарячково понишпорив у кишенях, знайшов усі донесення і вибрав одне з них:

— Оце воно? Донесення номер п’ять, із сектора Е?

— Так!

— Любий мій! Ти цілком заслужив зватися черешняком!

Інші малюки засмутилися, що їхня місія закінчилась, так і не розпочавшись. Зате новоспечений черешняк почував себе на сьомому небі від щастя. Бо знав, що відтепер, коли він опинився під крильцем у Тіка, ніхто не посміє його дражнити або віддухопелити. Його так розпирало від гордощів, що він навіть посмів запропонувати шефові:

— То, може, пошукаємо машину?

Пропозицію радо прийняли Тік і решта кандидатів у черешняки. Бо з’явився шанс заслужити похвалу й прихильність шефа. Вони розбіглися стрімголов, повторюючи в думках номер машини та дивний пароль.

Десь за годину один із них повернувся захеканий:

— Ібм… хи-хи-хи… Імб… хи-хи… Іб…

— …моц! — закінчив за нього Тік. — Що трапилося?

— На Па… хи-хи… На Панській… машина, шофер, поламався мотор…

— Не може бути! — вигукнув Тік. — Ти впевнений?

— Але ж він при мені лаявся в «помазок»! «Чого ти витріщив очі? — каже він мені. — Помазок бродяжний!..»

— Де ти його залишив?

— На Панській, кажу, якраз навпроти магазину металевих виробів.

Хоч Тікові було геть ніколи, він усе одно не хотів ламати величі ритуалів, заведених серед своїх прихильників. Він виструнчився і потис малому руку. Той аж затремтів, бо не сподівався такої честі.

— Дочекайся тут усіх, і скажеш, що ти уповноважений мною приймати донесення. Та не забудь у кожного питати пароль. ІБМОЦ!

Тік рвонув з місця, а малий почав сушити собі голову безліччю