Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

Бізнесові методи Вільгельма гучно промовляли про його пріоритети. Так, якось він привіз до Мадрида групу багатих американських спекулянтів, які мали інвестувати в проект щодо нерухомости. Він із надзвичайною ретельністю поставився до влаштування їх помешкання (у готелях Рітц та Савой) але був цілком ненадійний у всіх інших питаннях. Найпершим його пріоритетом після прибуття до Мадрида з групою було проведення часу із Марією-Крістіною та Нандо. Згодом він несподівано вирушив до Барселони з низкою друзів, подав хибну адресу для листування і залишив своїх партнерів самим давати собі раду з американцями[189].

На кінець 1920-х років Вільгельм снував між Мадридом та Анг’єн-лє-Бен, курортним містечком поблизу Парижа. 1926 року він купив собі невеличку віллу під номером 5bis на rue Péligot — вочевидь, за гроші, позичені в заможних угорських аристократів, братів Томаса та Моріса Естергазі. Моріс, колишній прем’єр-міністр за правління цісаря Карла, був монархістом. Брати, можливо, думали, що підтримують майбутнього кандидата на якийсь трон. Насправді вони, принаймні тимчасово, оплачували комфортне життя габсбурзького політичного вигнанця[190].

В Анг’єні Вільгельм жив «incognito», як його навчив батько. У спілкуванні з французькими владцями він користувався своїм українським іменем, однак телеграми до Мадрида підписував таки власним, оскільки на людей треба було справляти враження; відтак працівники пошти знали, хто він, а отже, знала й поліція. Хоча його офіційні документи (австрійський паспорт і французька віза) видано на українське ім’я, Вільгельм був знаний французьким владцям як габсбурзький ерцгерцог. Величезну насолоду черпав із невеликого авта. Хоча він і не спілкувався з батьком, автівка, певно, нагадувала йому про Штефанові захоплення та власне дитинство. Місцева поліція час від часу стежила за ним під час його розвагових поїздок до Парижа[191].

Вільгельм не покидав контактів з паризькими українцями, серед яких мав доволі велику популярність. Особливо близькі стосунки він підтримував з Едуардом Ларищенком, своїм особистим секретарем з 1918 року. У Відні Ларищенко був причетний до дій українського синдикату, а потім — до мадридських справ Вільгельма. Він був одним із двох важливих чоловіків у Вільгельмовому житті. Іншим був Вільгельмовий камердинер, латвієць на ім’я Констант Кролль, який служив у Анг’єнському помешканні Вільгельма з 1926 по 1928 рік. За більш чи менш тактовними словами французької поліції, до Кролля Вільгельм виказував «симпатію, що не залишала сумніву щодо штибу їхніх стосунків». Коли Вільгельм приїхав до Іспанії, найпершим його клопотом було запевнити, що його готельний покій безпосередньо з’єднано з сусіднім, а також, що в обох кімнатах є ванна. Це було зроблено, щоб мати зручний доступ до свого секретаря. У подорож Вільгельм завжди брав чоловіка — або Ларищенка, або Кролля, а часом обох[192].

У якийсь момент Вільгельм порвав із цими двома чоловіками. На це у нього були підстави: Кролля впіймано на зберіганні вкрадених товарів, а Ларищенко зізнався у чимраз більшій приязні до Совєтського Союзу. Вільгельм продав свій будинок в Анг’ені (не повертаючи боргів угорським братам Естергазі) і в жовтні 1931 року винайняв помешкання в сімнадцятому районі Парижа, в будинку під номером 45 на rue des Acacias. Після того, як його полишили його прислужники, він жив тут зі своїм обожнюваним котом.

То був чудовий район. Від дверей свого помешкання Вільгельм проходив лише декілька кроків праворуч, щоб потрапити на rue Carnot, а тоді на цьому обсадженому деревами бульварі повертав ліворуч до Arc de Triomphe та Champs Elysées. Вільгельм мешкав поруч із найвишуканішими районами правобережного Парижа, де справити на когось враження було нелегко. Париж тих часів повнився різноманітними князями та претендентами, тож прибуття ще одного з них практично нічого не міняло. Так, чудово проводив час у Парижі Вільгельмів зять Гієронім Радзивил. Його присутність була для Вільгельма щастям. Коли Вільгельмові брати перейняли від хворого батька контроль над родинною пивоварнею, вони надали Вільгельмові щодвотижневу стипендію у розмірі близько 2 500 французьких франків. Гроші для нього переказували через Радзивила — можливо, через те, що знали, що батько не схвалить такого кроку, а може, тому що Вільгельм у Парижі жив під прибраним іменем[193].

Як і Вільгельм, численні з цих осіб королівського рангу перебували в екзилі. З часом до них приєдналися й інші монархи. Радзивил провадив час у Франції за грою в поло з королем Альфонсо, який покинув Іспанію після проголошення республіки у квітні 1931 року. Альфонсо прибув до Парижа приблизно в той же час, що і його двоюрідний брат Вільгельм, і посів неабияке становище серед іноземних королівських осіб, що мешкали в місті. Російський великий князь назвав його «мужнім володарем у Європі». До цієї ж думки схилявся і Вінстон Черчиль. Альфонсо справді був чудовим спортсменом (не лише у поло, а й у гольфі та тенісі) і спонсором футбольних клубів (серед яких був і мадридський «Реал»); до того ж, він був батьком десятьох дітей (сімох у шлюбі) і спонсором трьох фільмів (порнографічних). Як і його кузен Вільгельм, він полюбляв, як казали його сучасники, моторувати[194].

Контраст між гетеросексуальністю іспанського короля та поширеною серед видатних парижан гомосексуальністю часом спричинявся до кумедних ситуацій. Одного разу Альфонсо сидів у театральній ложі зі своєю дружиною та Сержем Дяґілєвим, головою трупи Ballets Russes і осередком гомосексуального культу палких прихильників. Альфонсо дав Дяґілєву сигару, та балетмейстер, як виявилося, не вмів курити. Він підпалив сукню королівської дружини[195].

Історію сигари переповів неймовірно продуктивний французький журналіст Мішель Жорж-Мішель. Мандрівник та бонвіван Жорж-Мішель знав Вільгельма змалку і причисляв його до десятків своїх видатних друзів. Він товаришував із найрізноманітнішими паризькими знаменитостями, аристократами та arrivés, чоловіками й жінками, гомосексуальними й не дуже. Він був автором зчисленних пліткарських статей у газетах, часто написаних із наміром посприяти політичній чи мистецькій кар’єрі своїх фаворитів, а також десятків книжок. Серед назв його романів були такі, як Перська троянда, На вечірці у Венери, Богемія опівночі, та П’ятий шлюб Княжни Соні. Ця ж