Читати книгу - "Без втрат не вийти, Вадим Володарський"

-З українським можуть бути проблеми, - зауважив московський адвокат.

-В нас досі діє конвенція про правову допомогу дев’яносто четвертого року. На її підставі можна буде подати. А якщо доповнити російським… Потрібно знайти експерта … з солідної організації. Бо цей висновок експертів з Пермі… Мабуть, солідні люди не погоджувалися таке писати. Що у вас там, інститут Сербського?[1] От звідти… Звичайно, ми усе оплатимо.

-А що ви хочете доводити за допомогою поліграфу? – спитав Багдасарян.

-Як це – що? Звісно, те, що зґвалтування, дійсно, було. – Вікентій знову повернувся до Ніки. – Тобі й це доведеться пройти двічі. Потрібно буде теж знайти двох поліграфологів, одного – нашого, другого – який погодиться приїхати з Росії. Цей їхній висновок базується на тому, що зґвалтування – вигадка. А, якщо ми, окрім спростування висновку, ще й виб’ємо цю фактичну «підпорку»… Та нехай наші супротивники думають: а чи не відкриється знову та стара справа…

Сурен Артурович погодився із тим, що він назвав «генеральною лінією», зауваживши, що сам би не додумався до такого всеохоплюючого плану, але зробив кілька уточнень у відповідності до російського процесу.  Та пообіцяв надіслати проект клопотання про закриття справи, а Ніка із Вікентієм його прочитають та схвалять, або, можливо, щось запропонують додати. Одночасно копії українського паспорту та довідки про реєстрацію місця проживання, разом із завіреним перекладом на російську, відправляються кур’єрською поштою на адресу офісу московського адвоката, і той подає це клопотання із додатками до суду. Після цього вони розпрощалися, та Вікентій розірвав зв’язок.

-Почуваєшся краще? – спитав. Ніка кивнула:

-Так. Я тепер бачу, що… ми можемо…

-Звичайно, можемо. Та нам таки пощастило.

-Що вчасно довідалися?

-Не тільки. – Він посміхнувся. – Ця справа потрапила до «правильної» судді. Аж надто наш Сурен Артурович добре її знає, та й повідомила вона його не просто так. Щось дуже сильно я підозрюю, що суддя ця, насправді, – його коханка… Я вже, побачивши прізвище в ухвалі московського суду, загуглив, в Інтернеті щодо неї багато чого є. Їй за сорок, удова… Він про це, звичайно, не скаже. Але, якщо так, тоді … можна сподіватися, що, дійсно, протидії з її боку не буде. Тому … ну, скажімо, першу атаку ми відіб’ємо. Але це ще не виграна війна… А на війні потрібно уявляти супротивника. Скажи, що собою являє цей Микита? Окрім того, що він – син Миколи Дьоміна…

-Ну… Насправді, звичайний хлопець… Такий, якими бувають … у таких сім’ях. – З ким, з ким, а з ними-то, розумів Вікентій, вона спілкувалася майже усе життя. Сини та доньки крупних бізнесменів, - як вона сама, - та, можливо, чиновників. Ті, кого називають «мажорами». – Нічого особливого… Роки на два старший за мене. Середній на зріст, спортивний такий…

-Тобто – наркотиків не вживає?

-Ні, ніколи за ним такого не помічали… До того ж, він за освітою – медик. Хоча не практикує, звісно, батько його до своєї компанії влаштував…

-А чому ж він до медичного пішов? – Це викликало здивування.

-Він колись розповідав… Коли ще ми у одній компанії були, а він намагався… Дитяча мрія. Не знаю лише, як батько дозволив, хоча, знаючи, який він впертий… А так, в усьому іншому, - все, як в усіх. Розваги, машини… Взагалі, ніколи б не подумала, що він на таке здатний. Якби він сам не зізнався…

Вікентій знову зробив паузу, а потім сказав:

-Я тебе не питав… Мені це було нецікаво. Але тепер … якщо ми на війні, то про ворога потрібно знати усе, розумієш? – Він знову помовчав. – Якщо зовсім не можеш, не розповідай. Але… Як … це сталося? Тоді, коли він…

-Що саме … ти хочеш почути? – Вони продовжували сидіти на дивані поряд, а перед ними на журнальному столику стояв ноутбук, за допомогою якого вони тільки-то зв’язувалися із Москвою. Вікентій відчув, як напружилася дружина. Та розумів, що спогади ці для неї, м’яко кажучи, неприємні. Але вважав, що зараз без них не обійтися.

-Ти розповіла про Микиту … так би мовити, взагалі. Але ми вважаємо, що він планує та вчинює злочини. Я хочу розуміти, як він це робить, як думає. Одна справа, якщо … це відбувається під впливом моменту. Інша – якщо він усе планує, навіть, коли мова йде про такі речі.

-Я зрозуміла… - Ніка зробила паузу, перш, ніж розпочати розповідь. Вікентій знову мимохідь подумав, як, насправді, дружина йому довіряє, якщо… Зрозуміла та повірила, навіщо, насправді, це йому потрібно. – Це сталося… Ми усі святкували день народження Славка Мудрова…

-Родича віце-прем’єра? – Вікентій пам’ятав це прізвище з новин.

-Сина. Він запросив усю компанію… Насправді, я навіть здивувалася, що мене теж. Ми ніколи особливо не дружили…

-А вони з Микитою?

-Вони – так. Та, здається, їхні батьки теж… Так от, святкували за містом, у резиденції батька Славка. Там … велика територія, кілька гостьових будиночків…

-Уявляю собі. – Вікентій бував у Межигір’ї, та уявляв, що маєток російського віце-прем’єра може бути й більш розкішним, ніж був в українського президента-втікача. А от для Ніки, мабуть, у цьому не було нічого дивного, напевно, вона бувала у таких місцях багато разів.

-Ну, так от, святкування було заплановано на кілька днів. Принаймні, частина гостей мала залишитися, й мене запросили… Кожному кімнату у гостьовому будиночку відвели… Та, насправді, ми, мабуть, трохи перебрали…