Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Але хто з людей може віднайти самого мольфара? Власне такі злочини залишаються прихованими. Темна, непроникна душа людська. Знають про це люди самотні.

Проте одна річ, що становить корінь мольфарського гріха, є також єдиною цнотою мольфара, – це гордість і гірська пиха. Про чарівників там у долинах розповідають, що десь на Лисій Горі на дідьче свято вони б’ють поклони чортові, а про відьом, навіть пань, кажуть, що ті просто-таки виціловують дідьчий зад, як ото б мухи лизали миску від меду. Тьху! Оце вже сміх і бридота для гірського мольфара! Він так каже: «Тут на землі – моє царювання, моє загадування. Я чортом замітаю, я ним підлоги шурую і стайні чищу, я ним у коней зад і під хвостом до блиску натираю! А як муситиму йому відслужити, то скоріше хай мені печінку гарячими щипцями розірве, хай мені у горлі смоляну ватру розпалить, ніж зможе поклін витиснути від душі, хоч і мольфарської, але гордої – християнської!»

За таку гордість гірські люди хоч дещо ладні пробачити мольфарові.

Примівки та примівники

Отож захист від усіляких наслань – чи то наслання здалека, чи підкладання, чи підсипання, чи то хвороба, чи шал душі, чи шкода для худоби, безпліддя на рід, чи тільки дрібніші, незліченні у своїх можливостях шкоди у щоденних заняттях – захист від усього цього є таким же важливим, як оборона від нападу потужних сил і від проникнення пущових упирисьок чи ненасланих хвороб. Дітей і худобу захищають завчасно – обкурюванням живим вогнем, умиванням джерельною водою, а також за допомогою різних амулетів та знаків. Однак усе це мусить мати очі, мусить мати свідомість і напрямок. Саме для цього служать замовляння, закляття і молитви, які звуться примівками.

З невідомими напастями воюють по-різному. Деякі позалюдські сили є потужними і таємничими, і мовбито багатозначними. Мінливими є їхні вподобання, їхній королівський настрій. До них примовляють спочатку дуже ґречно, по-ґаздівськи.

Але ж вони є вояками, нехай собі мають свою царину для війни, для гульби! Тому примівка каже: «Іди собі на море синє, там собі гуляй, війну воюй, на гілках ся гойдай, вино попивай!» А ще їм дають щось таке, ніби жертву чи данину: «Даю ті курку з курчатами, качку з качатами, гуску з гусятами, свиню з поросятами…»

Натомість інші сили – то підлі повзучі упирі, страшні хвороби та наслання. До них примівник не тільки не знає ґречності, а й сам вибухає вояцьким запалом, виганяючи їх так: «Я тебе вирубую ножем, вижинаю серпами, випалюю вогнем, викурюю димом. Жену тебе дев’ятьма псами-перваками, дев’ятьма котами-перваками буду тебе дряпати, дев’ятьма когутами-перваками буду тебе дзьобати! Я тебе дожену, голову тобі зірву. Пречиста Діва дала мені меч золотий, трембіту золоту, долото золоте. Вирубаю тебе тим мечем, трембітою витрублю, долотом викручу».

Геть із білого тіла!

А хай би тебе чорний пес пожирав,

Той, що тебе наслав!

Іноді примівник – можливо, нижчого ґатунку – обіцяє різним ворогам усілякі розкоші, але десь далеко. Покладається при цьому на їхню легковірність. Або пропонує їм у відплату людей іншого стану, іншої віри. Говорить із рожею, як із дівкою, виганяючи її з ложа хворого: «Іди собі звідси, ти рожо! Чи ясна, чи красна, червона, чи темна, чи яка; там є син панський, іди! Будеш із ним спати, на панських подушках пустувати!» Або так каже до радикуліту, до корча чи відьомського удару: «Там то є дівочка-вірменочка чорноока. Там можеш із нею наспатися, в подушках шовкових належатися, калачі поїдати, вина попивати».

Утім мудрий, сильний, відважний примівник інакше говорить: «Я тебе викликаю, я тебе виклинаю, не залишу тебе ні на волос, ні на макове зерно! Туди тебе вижену, де дзвони не додзвонять, де голос людський не доходить, де гавкіт собак не долітає, де піяння курей не досягає! Куди крук навіть костей не заносить! Щезни! Втікай!»

Прерізні бувають примівки. Важко їх вичерпати. В інших краях примівки зникли або вигасають, а в нас на Верховині ще ростуть, розквітають. Є примівки проти найрізноманітніших хвороб: проти холери, проти рожі, проти радикуліту, проти невідомих в інших краях за назвою хворіб – бабиців, золотника, жонвів, нічниць, проти хвороб звичайних і насланих, проти привидів. Примівки, що захищають дітей і худобу, примівки проти укусу гадюки, проти ласок, проти вовків, проти градових і громових хмар.

Так само різними є починачі та примівники. Кожен від іншої примівки, кожен бореться з іншим злом, кожен щось інше опанував, іншу біду розгадав. Деякі закляття діють, коли їх вимовляють тільки жінки, інші – коли тільки чоловіки. Також по-інакшому кожен примовляє, по-інакшому виклинає.

Один високий, сухий, костистий, чорноволосий, хоч немолодий, з рисами, ніби викуваними, з орлиним виразом обличчя, зосереджений у собі, говорить тихо. Серед тиші біля постелі хворого, ледь чутно вимовлені шепотом, спадають слова порятунку, з півтемряви хати виринають образи рятівників, зі світів пливуть благословенні потоки. Що більшою стає тиша, то далі тулиться в кут або відступає до дверей бола, огризаючись, опускаючи очі додолу, шкірячи вовчі ікла, то квапливіше тікає наслання.

Інший, широкогрудий, зі світлими кучерями та ясним незворушним обличчям ватажка. Він виголошує закляття урочисто й гідно, потім коротко розпоряджається, досить ґречно, але виразно і твердо, виказуючи нездоланну силу. Йому все одно, чи хворий і одержимий біля нього, чи десь далеко. Присутні задивляються на нього з вірою. Ніхто ані на мить не засумнівається. Перед ним усі наслання, хвороби й біди скорчуються, маліють, розсіюються, мов туман. Після примовляння починач відпочиває. Ніколи не приймає й найменшого дарунку. Сам приносить хворим та одержимим подарунки. Коли принесе овече масло або сметану, їх вживають як ліки, коли хрестик або гріш – вони будуть захистом від злого.

Ще інший – старезний, понищений життям і літами чоловік. Волосся розкудлане, лице – самі зморшки, і жовте,схоже на старий бордюг із козячої шкіри. З неприхованою зверхністю, мало не з огидою дивиться він на людей. Раптом, захоплений битвою, кидається із закоченими очима, простягає руки, розчепірює