Читати книгу - "День попелу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що вона про тебе знає? Тільки не кажи, що розповіла їй правду.
Івана не відповіла. Вона видихала хмарки пари, які набували зеленуватого відтінку на тлі лишайників і підліску. Жінка, схоже, не могла встояти на місці.
— Ні, — нарешті відповіла вона, — але це Рашель урятувала мене після походу в стодолу. Без неї я, може, скінчила б, як Марсель.
— Що ти їй розповіла?
— Що я журналістка і пишу репортаж про їхню общину.
Це було менше зло, але Рашель, вочевидь, була не дурна. Треба було закінчувати цей маскарад. І все ж Ньєман знову не наважився наказати Івані скинути фартух.
Дощ закінчився, і довкола них із землі піднімався туман, такий собі легкий подих, який пахтів опалим листям та екскрементами.
— Це тому ти мене покликала?
— Не тільки. Сьогодні вранці я зрозуміла ще дещо.
Івана втупила свої зелені райдужки в очі Ньємана.
Цей погляд сягнув самого його серця. Як багато разів до того, він пригадав кульки зі свого дитинства. Ці переливи, які вміщали в простій скляній сфері складність цілого всесвіту. Ньєман мимоволі почув важкий перестук кульок на дні портфелю.
— Жакоб і Рашель були не просто чоловіком і жінкою. Вони також були братом і сестрою.
— Що ти таке розказуєш?
— У них однакові родимі плями на лівому передпліччі.
Перед очима спалахнула та дивна саламандра кольору сепії, яка виділялася на блідій шкірі.
— Перевірте, в Жакоба така сама. Якщо вони не брат і сестра, отже, батько та донька.
Ньєман від початку відчував у цьому щось підозріле. І пам’ятав дивну історію Поля Паріса, чужорідну ланку, виключену з єдинокровної общини.
Чи можна притягнути їх до відповідальності за інцестуальні зв’язки? Де там. Посланці самі контролювали свої документи. Вони передавали мерії Бразона інформацію на свій вибір. За межами Маєтку нікому не було відомо, хто є хто. Але ця новина була на вагу золота: козир, який можна розіграти будь-якої миті.
— Що робимо далі? — заговорила Івана.
— Треба зрозуміти значення літер на грудях Жакоба і вуглинки в роті.
— Ви знову завалитесь до Маєтку зі своїми пукавками?
— Звісно. І всіх допитаємо.
— Вони нічого не скажуть. І не полишать роботи. Залишилося всього кілька годин до кінця збору врожаю. Дайте їм закінчити!
Та вони точно всі змовились. Але Івана мала рацію, вона одна ще могла витягнути щось із Рашель або когось іншого. Хтозна? Журба і сльози пом’якшують волю, як дощ підмочує паперові афіші...
Ньєман витягнув свій «ґлок» і простягнув його Івані.
— Візьми хоча б це.
— Ви смієтесь чи що?
— Я не дам тобі повернутись туди без зброї.
— Це буде справжнє оголошення війни.
— Думаю, конфлікт уже розпочався.
Вона ніжно взяла його за руку.
— Облиште, Ньємане. Не втручайтесь і довіртесь мені.
Занепокоєний флік вивільнився з її долоні. Він не боявся насильства, але боявся ніжності. Особливо з боку Івани. Щоразу, коли вона торкалася його, зачіпала його, вона піддавала небезпеці картковий замок, який він побудував такою високою ціною. Під загрозою опинялися всі власні неправильні вибори, на які він спирався, хибні рішення, які створювали йому образ жорсткого чоловіка, захищаючи від будь-якої сентиментальності.
Пусте. Іванина ніжність одним-єдиним ласкавим жестом витягувала на світло всі його втрачені можливості. Дружина, якої він ніколи не мав, діти, на яких він сподівався, почуття, які він ніколи ні від кого не вмів приймати...
— Залишайся на зв’язку. Я тобі зателефоную.
— Це неможливо. Надто небезпечно.
— Ти реально починаєш мене задовбувати. — Він подивився на годинник. — Зустрінемось тут о сьомій вечора. Спробуй обробити малу, вона знає чималу частину правди.
— Можете на мене розраховувати.
Обличчям Івани пробігла тінь тривоги. Її почуття читалися на ньому, як у книзі. Напівпрозора шкіра флікині була тонкою чутливою мембраною, яка реагувала на світло, а ще більше — на темряву...
— У кожному разі, — мовив Ньєман, щоби заспокоїти її, — я поставлю когось наглядати за Маєтком.
— Мене не потрібно захищати!
— Це не для тебе, а для посланців. Якийсь убивця вирішив обезголовити цю общину, і він так просто не зупиниться, повір мені.
Івана коротко всміхнулася — такий собі мандрівний вогник усмішки.
Схоже, до неї повернулася впевненість. Вона, що отримувала смертельні погрози від убивць Марселя, затиснута між двох трупів, занурена в фанатичну общину, раптом здалася безтурботною, наче мало не забула про все це.
Ньєман знав цей наркотик: слов’яночка просто вмазалася розслідуванням, п’яніючи від того, що може вирвати правду з мерців і душогубів. Флік теж на ньому сидів, але йому той навіював смуток.
— Біжи, — порадив він, підморгнувши напарниці. — І стеж, аби й тобі не прилетів камінь у потилицю.
56
Підбігши, Івана встигла наздогнати один із останніх фургонів, які приїхали по сезонних робітників. Звичайний «скотовоз» із найманцями, всі у стані шоку. Дивно, до слова, що вони не накивали п’ятами, але залишився всього один день збору врожаю, а назавтра видадуть зарплатню.
Після них бодай і потоп...
Збирачі сиділи мовчки. Кожен метлявся на своїй лавці, змирившись із тим, що доведеться ще півдня збирати виноград, який перетворився на грона страху.
Погода кардинально змінилася. Після прання настала сушка. Вітер кольору заліза пронизував одяг — всі ризикували серйозно застудитися. Але ніхто не заїкався про те, щоби повернутися до табору перевдягнутись чи відігрітись. Усі поспішали покінчити зі справою.
Вантажівка зупинилася. Усі повистрибували на землю. Найманці потроху розбирали кошики, секатори. Деякі вже взялися за роботу. Всюди поміж жовтого листя виднілися сезонні робітники та посланці, зігнуті, змерзлі, зосереджені. Вони енергійно гарували, наче нічого й не сталося, і навіть прискорювали темп, аби наздогнати втрачений час.
Івана витягнула шию: вона хотіла виконати своє завдання на сто відсотків і затесатися поміж вісників. Аж раптом побачила щось нереальне.
Серед жінок у білих чепчиках працювала Рашель, вірна своєму обов’язку. Не роздумуючи, наплювавши на всі правила посланців, Івана пройшла стежкою. Вітер ніби підштовхував, заохочував її, так само розносячи цей нудотний запах перестиглого винограду, цей дух невідступної смерті.
Порівнявшись із Рашель, Івана розштовхала збирачів, які заступали їй шлях до дівчини, навіть не подбавши про вибачення.
Вона стала поруч із подругою і взялася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День попелу», після закриття браузера.