Читати книгу - "Кінець роману"

— Ви з ним не дуже ладнаєте?

— Він дуже дріб’язковий. — Місіс Бертрам витерла очі серветкою й завзято заторохтіла ложкою в тарілці, розмішуючи локшину. — Якось я мусила позичити в нього десять фунтів, бо приїхала до Лондона, забувши сумочку. З кожним може таке статися.

— Звісно.

— Я пишаюся, що нікому на світі не заборгувала.

Її мова була схожа на лінію метро — тяглася колами та петлями. Коли дійшло до кави, я почав упізнавати станції: дріб’язковість Генрі, її фінансова порядність, її любов до Сари, її невдоволення похоронним обрядом, смішний Всесвіт — ось звідти деякі поїзди йшли до Генрі.

— Було так смішно, — торочила вона. — Я не хотіла сміятися. Ніхто не любив Сару дужче, ніж я. — Еге ж, ми всі завжди таке виголошуємо й сердимося, коли чуємо це від когось іншого. — Але Генрі цього не розуміє. Він дуже холодний чоловік.

Я старався, як міг, змінити тему розмови.

— Не уявляю, у який інший спосіб можна було б поховати Сару, — сказав я.

— Вона була католичка, — відповіла місіс Бертрам, узяла фужер і одним ковтком випила половину.

— Нісенітниця, — зауважив я.

— Ох, Сара сама цього не знала.

Раптом я невідь-чого налякався, як той, що скоїв майже ідеальний злочин і тоді побачив першу несподівану тріщину в мурі своїх замислів. Чи глибока вона? Чи вдасться її колись законопатити?

— Ні слова не розумію з того, що ви говорите.

— Вона вам ніколи не казала, що я була католичкою… колись?

— Ні.

— Не дуже добра католичка була з мене. Розумієте, мій чоловік не терпів цих речей. У нього я третя жінка, і, коли ми сварилися першого року по весіллі, я казала, що ми не подружжя, бо й шлюбу не взяли. Він був дуже дріб’язковий, — додала місіс Бертрам.

— Те, що ви католичка, не означає, що й Сара нею була.

Місіс Бертрам ще раз ковтнула портвейну.

— Я ніколи нікому про те не признавалася… Напевно, я трохи під мухою. Га, містере Бендрікс?

— Звичайно ні. Випийте ще винця.

Поки ми чекали замовленого портвейну, вона пробувала перевести розмову на звичні рейки, але я неухильно тримався свого напрямку.

— Ви сказали, що Сара католичка. Як вас розуміти?

— Пообіцяйте, що не скажете Генрі.

— Обіцяю.

— Колись ми жили за кордоном, у Нормандії. Сарі минуло тоді два роки. Мій чоловік часто їздив до Довілля. Це він так стверджував, а я знала, що він зустрічається з першою жінкою. Я так сердилася… Ми з Сарою пішли на прогулянку в приморських пісках. Донечка все хотіла посидіти, і я давала їй трохи перепочити, а тоді ми йшли далі. Я їй сказала: «Саро, між нами буде таємниця». Уже тоді вона вміла тримати язик за зубами… якщо хотіла. Я боялася, кажу вам, але ж яка помста! Правда?

— Кому помста? Щось не зовсім вас розумію, місіс Бертрам.

— Та моєму чоловікові, звичайно. Не тільки через його першу жінку. Я ж вам уже сказала, — правда? — що він не дозволяв мені бути щирою католичкою. Ох які сцени він влаштовував, коли я збиралася йти на месу! Ото я й подумала: нехай Сара буде католичка, а він про те не дізнається. Хіба що спересердя йому скажу, коли дуже розсерджуся.

— І ви не розсердилися?

— За рік він мене покинув.

— І тоді ви змогли ходити до церкви?

— Знаєте, я не дуже-то побожна. Та ще й вийшла заміж за єврея, він теж був незгідливий… Кажуть, що євреї дуже щедрі й великодушні. Не вірте. Ох, це був дріб’язковий чоловік.

— То що ж сталося на узбережжі?

— Не на узбережжі. Я хотіла сказати, що ми пішли в цьому напрямку. Я залишила Сару під дверима, а сама пішла шукати священика. Коли пояснювала йому, про що йдеться, трохи прибрехала. Така собі невинна брехня у спасіння. Звичайно, я все звалила на чоловіка. Сказала, що він наобіцяв мені перед весіллям, а тоді не додержав обіцянки. Я погано говорю французькою, і це мені дуже допомогло. Коли не знаєш потрібних слів, то твоя мова звучить дуже правдиво. Чи так чи сяк, а отець зробив усе, що треба, і ми ще встигли добратися автобусом додому на ленч.

— Що ж він зробив?

— Охрестив Сару.

— І все? — з полегшенням спитав я.

— Ну, це ж таїнство… так кажуть.

— А я вже подумав був, що Сара справдешня католичка.

— Така вона й була, тільки не знала цього. Шкода, Генрі не поховав її так, як належить.

Знову гротескно закапали сльози.

— Не варто його звинувачувати, бо ж навіть Сара не знала.

— Я завжди надіялася, що воно прийметься. Як щеплення.

— Не видно, щоб воно у вас добре прищепилося, — не втримався я, щоб не шпигнути місіс Бертрам, але та не образилася.

— Ох, — відповіла вона, — у моєму житті було безліч спокус. Сподіваюся, насамкінець усе якось налагодиться. Сара була дуже терпляча зі мною. Дуже добра дівчина… Ніхто її так не цінив, як я. — Потягнувши портвейну, місіс Бертрам повела далі: — Якби мені не випадало виходити заміж за таких дріб’язкових чоловіків, то я могла б належно виховувати Сару. Була б тоді з неї свята, я в цьому певна.

— А воно взяло та й не прищепилося, — злобно кинув я й покликав офіціанта, щоб подав рахунок. Помах крила однієї з тих сірих гусей, що пролітають над нашими майбутніми могилами, озвався холодним повівом по моїй спині. А може, я просто застудився на підмерзлих цвинтарних калюжах. Якби ж то була смертельна застуда, як у Сари…

«Не прищепилося», — повторяв я сам собі, їдучи в метро додому, а перед тим висадивши місіс Бертрам біля Марилебону й позичивши їй ще три фунти, бо «завтра середа, я муситиму сидіти вдома й чекати прибиральниці». Бідолашна Сара. Їй прищепили хіба що цю низку чоловіків і вітчимів. Мати успішно навчила доньку, що один мужчина на все життя — це замало, а та вже сама втямила, що всі материні шлюби — тільки видимість. Сама ж Сара вийшла заміж за Генрі на все життя, і я це знав, собі на розпач.

Але вся ця наука не мала нічого спільного з потайним обрядом на узбережжі. «Це не Тебе прищепили, — сказав я Богу, у Якого не вірив, придуманому Богу, Який буцімто (так вважала Сара) врятував мені життя (а це ж навіщо?) і, хоч і не Сущий на небі і землі, знищив моє єдине щастя. — Ні, не Тебе прищепили, бо ж тоді це була б просто магія, а в неї я вірю ще менше,