Читати книгу - "Герой передмістя, Іван Степанович Керницький"

Так і натявся добродій з льорнеткою…

Взагалі, цим разом, трапився їм якийсь кумедний партнер: гарячий, пристрасний, а при тому розсіяний, як поет-молодомузець. По тому, як він спритно мішав карти, можна було здогадуватись, що хлоп має неабияку практику в картографічному секторі; а проте він якось не помічав, що пан Макс і його колежка користувались під час гри загально знаною в картярському світі мімічною сиґналізацією: очима, бровами, губами тощо. Він, як то кажуть, увесь сидів у своїх картах, вп’яливши носа в «образки», наче сорока в кістку. Втім, мабуть, був теж трохи присліпкуватий.

Про всякий випадок хлопці зразу попросили його ввічливо, щоб скинув із рукавів сорочки закопчені маншети.

— То вам буде заваджати. Без маншетів вигідніше, — дораджував пан Макс.

— Ще вам залетить у рукав дама чи король, і потім не знати, де їх шукати, — добавив Тосько з невинною міною.

Добродій зрозумів недвозначний натяк, і його блискучий череп, прикритий чотирьома волосками, і бліда маска акцизника зарожевілись.

— Прошу панів, ви хіба не підозріваєте мене, що я теє?.. — прошепотів із тихим жалем і докором, відпинаючи маншети.

— Ні, ні, абсолютно! — запевнили хлопці однодушно.

Ну, і взяли дядька в обертаси?

Тут прийдеться включити в хід оповідання короткий «опис природи», бо він тісно в’яжеться з дальшою акцією. В природі, між іншим, як каже народня пісня, сідав на землю тихесенький вечір, і чим раз довші тіні падали на «шкарпи» від телеграфічних стовпів, як теж від кожної присутньої на ляндшафті деревини. А де впала на траву латка тіні, там зараз холоднішало і гусяча скірка вискакувала на голому тілі, що й примушувало заживаючих сонячні купелі і закохані пари тягнути свої коци і все манаття подальше від шкарпу, де ще сонечко оперувало.

Втім, дехто передбачливий одягався і збирався у свояси. Не зраджу вам тут жадної таємниці, коли скажу, що вечірньою порою, як сутінки й сизі тумани розстелялись по корчах, «шкарпів» не можна було зарахувати до безпечних закутин нашої парафії: тудою саме верталися з роботи в цегельнях і на будовах сихівські і давидівські батяри, а ці джентлмени мали деякі нехороші навики. Як застукали тебе в корчах поодинці, чи, непричком, з дівчиною, ну, то дай Боже здоров’я, краще про це і не згадувати!

Наші грачі, тим часом, лупили фербля, аж гуділо. Вправді на їхній коц впала теж лабата тінь від розквітлої акації, і вечірній холодець став добиратись їм до кісточок, але в своєму картограйському розпалі, вони, розуміється, на це не зважали.

Перший почув зимну росу на голих плечах делікатний з природи попович Тосько і запропонував партнерам перекочувати з цілим крамом «на сонце». При тому не полінувався і затягнув на себе штани і сорочку. Мій неоцінений пан інструктор, загартований на холод і гарячку в польських криміналах, зрештою спортсмен, член футбольного клюбу «Україна», — сидів далі голяком, тільки в одних «швімках», що мало потім далекойдучі, а катастрофальні наслідки.

Гра проходила згідно з заплянованою стратегією, то значить — українське студентство, в дружній і гармонійній співпраці, викінчувало поволеньки фраєра з льорнеткою. Як вечірній «шнельцуґ» Львів-Чернівці-Букарешт засвистав під Червоним мостом, справи стояли так, що пан Макс виграв був у старого п’ятку, його колежка три і пів золотого, а їхній партнер став «вивертати всі кишені» і з чималим заклопотанням шкробати свої чотири волоски на лепетині… Ніби — як це сталося, що його так гладко і швидко обцупкали? При чому мав таку нещасну і жалісну міну, що хлопці змилосердились над ним і в тихому порозумінні дали йому змогу ще раз «відбитися».

А на «шкарпах» зовсім звечоріло. Грачі вже третій раз перетягали коца з тіні за втікаючим сонцем і так з’їхали зі «шкарпів» аж на Шкарпову вулицю. Далі не було куди сунутись, бо починалися якісь городи та густий чагарник з порічок. Сонце присіло за Кульпарківський парк, посилаючи їм надобраніч декілька скупих, ніби крадених променів, і раптом у корчах заневиднілось, як серед ночі. Короткозорий добродій попросив партнерів, щоб посвітили йому сірничком, бо він далебі не може відрізнити хлопця від дами.

— А то вже зле, ваша достойносте, якщо ви не відрізняєте хлопця від дами, чи навпаки, — з філософічним спокоєм сказав пан Тосько, блиснувши сірником. — А яка-то небезпечна річ грати в карти при такому освітленні, то я вам зараз розкажу. Раз, пригадую собі, на вакаціях, коли ми з братом ще ходили до Малої семінарії, захотілось нам заграти в «очко». А щоб татко не бачили нас, то ми заховались на так званому «підрю», тобто на стришку над плебанією. А там, розуміється, було темно, тож ми присвічували собі сірниками. Та як присвітили, то за півгодини пішло з димом пів приходства.

Не помогли старому сірнички, як і не вдалася спроба відбитись, зразу засуджена на невдачу при таких лепських партнерах. Бо вийшло, між іншим, таке диво, що добродій з льорнеткою мав на руці раптом просту, звичайну «трійку», а йому, сараці, привидилось, що має «міхалка», значить — 29 очок! Та навіть, якби і мав «міхалка», то це не врятувало б ситуації, бо виявилось, що Тосько Баняк мав «шпіца»!

Ясно, що фраєр лежав, як довгий.

— Сервус, тату, — сказав Тосько, поклепавши партнера по плечу. — То тепер подякуйте панам за товариство, поцілуйте стіл і йдіть додому мешкати!

Сполоканий до рубця, легкий, мов пташина партнер спурхнув на рівні ноги, підтягнув шлейки, прикрив чотири волоски «панамою», і, крикнувши набігу «перепрашаю, на моментик!» — зник у чагарнику. Вернувся звідси з-перегодя, усміхнений, щасливий, відсапуючи з полегшенням, як людина, що оце збулась важкого і зовсім непотрібного балясту…

— То що, панове, граємо далі, правда?.. Я, вправді, вже не багатий на гроші, але даю в застав цю льорнетку. Прошу панів, це дуже дорога штука, марка Цайса, викладана перловою масою. Я привіз її ще з Відня, я, прошу панів, ходив з нею до Бурґтеатру оглядати різні чудові водевілі…

Сльози зашклились йому в очах, коли він, ставши навколішки, тремтячою рукою поклав льорнетку до «пулі». Відав, звага заставити її не прийшла йому отак собі, без душевної боротьби: відав, із цим предметом в’язалися якісь, дорогі його серцю спомини, переживання.

Хлопці переглянулись і стало їм трохи ніяково…

— Та добре,