Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

Як все приходить на світ, себто — життя, радощі, печаль, сум, смерть, наступне життя, геморой, клімакс — прийшла і наша черга повторювати рефлекси курчат і йти за Русланом.

Ми з Симком перезирнулись, неначе прощались один з одним, і рішуче спрямувались за двері. За дверима була ще одна, але маленька, кімната з м'яким диваном, столиком і двома, з покриттям ідентичним до диванного, кріслами.

— Посидьте тут, — мовив Руслан і вистрибнув у інші двері. Не встигли ми присісти, як він увірвався знову і покликав нас широким жестом руки. Усе на світі буває вперше, от і я в перший раз вийшов на сцену, хоча і великого, але клубу.

Увесь зал був заставлений столами, за котрими сиділо по дві-три особи і пильно витріщались на наші скромні постаті. Про те, що ми вже привернули до себе увагу, свідчив млявий сплеск аплодисментів на нашу честь. Як мило. Я, на ознаку вдячності за такий прояв уваги, приклав долоню до грудей і ледь помітно вклонив голову. Симко, як папуга, наслідував мій приклад і точнісінько все за мною повторив. На сцені стояло чотири стільці, і до кожного було приставлено по два мікрофони — один у гітару, другий в лице. Судячи з кількості стільців і мікрофонів, можна було дістатись висновку, що хтось тут збирається співати квартетом. Ми сіли з Симком на стільці, що стояли поруч. Я увімкнув мікрофони, Симко теж не відставав. Я побачив у залі Оленку. Вона сиділа за другим від нас столиком і смакувала соком. Помахала мені ручкою, а я їй приречено підморгнув. Руслан почав нас знайомити із публікою:

— Перед вами, шановні глядачі, зараз буде виступати гурт-дует «Резонанс», який продемонструє вам свої пісні. Тематика у них наша рідна, українська, так що запрошую вас, любі друзі, до прослуховування цих молодих талантів.

Руслан закінчив і скомбінованим жестом голови і руки запропонував нам починати.

— Добрий вечір, — почав я поводити себе, як зірка на концерті, бо я так перенервувався, що з переляку став вести себе навіть трохи вальяжно, — ми зараз вам проспіваємо наші пісні, котрі були написані безпосередньо душею. Ця пісня про місто-привид. Таким його зробили люди і Доля. Місто, яке повинно було брати участь у підвищенні градації людства, а зіграло, навпаки, сумну роль у нашій з вами історії. Чорнобиль…

І ми почали. Я перед кожною піснею розповідав передісторію, і таким чином ми врубали три пісні. Пісні наші були на українську тематику і з вельми драматичним ухилом. Вони переповідали історію України, хоча і з моєї точки зору, але правдиво. Це пісні про Чорнобиль, про Голокост 33-го року і козацька пісня про лицаря на Січі, себто козака, який, до всього ж, виявляється гетьманом.

Люди аплодували, їм сподобалось. Слухали, немов миші затихли. Після того, як час нашого виступу минув, вийшов Руслан Анатолійович, що стояв на вахті в коридорі, і, знервовано посміхаючись, ввічливо випхав нас зі сцени.

Я курив, аж поки не виступили останні музиканти. Думав, що всаджу усю пачку, але ж ні, залишилось-таки дві цигарки.

Знову в кімнаті для очікувань зібрались наші колективи. Обличчя в усіх були однаково напружені. Одним словом, товариство очікувало на суд. Пройшов якийсь час. Який саме, ніхто не второпав, бо кожен був, залежно від своєї натури, замріяний. Ще пройшло трохи часу — знову нічого. Нарешті з'явились Сава Олегович і Руслан.

— Вітаю і співчуваю, — сказав Олегович. — Ось колективи, які вийшли до другого туру.

І він перелічив три гурти, куди дивним чином потрапив і наш. Я ледве втримався, щоб не розцілувати взасос Саву, Руслана, Симка і кожну живу істоту, яка б з'явилась в цю урочисту мить на моєму піднесеному шляху. Підйом відчуттів був колосальним. Я подумки надавав собі по пиці ляпасів, щоб прийти до свідомості, і почав більш-менш мислити тверезо. Це тільки минув перший тур. Усього їх два. Зараз відсіяли чотири групи, і нас залишилось, логічно, три. З цих трьох і повинні вибрати в наступному турі одну групу, яка й отримає перше місце — місце переможця.

Вовіка відсіяли в першому турі. Жаль, вони гарно грали, але, гадаю, відсіяли їх за те, що їхні пісні звучали російською мовою. Наші ж, навпаки, були україномовними, повнозвучними і, в усій своїй красі, патріотичними.

Потім усі ті, хто залишився поза грою, зібрали свої речі і, підбадьорюючи один одного, пішли геть. Думаю, що вони десь попливли бухати, заливати власне горе. Радість, яка була поруч… геть недалечко… лише простягни свої загрібайла, і ти її обіймеш, і от… нічого не вийшло. Я б на їхньому місці вчинив би те ж саме. Хоча невідомо на чийому місці я опинюсь, коли закінчиться фінальний тур конкурсу.

Зі сторони сцени гудів голос Сави, підсилений мікрофоном, а ми розійшлись по кутках кімнати, і кожен у своєму куточку перемовлялись і награвали свої мелодії, тренуючись востаннє перед фіналом.

Черга йти першим по висновкам жеребкування випала несподівано нам. Я був нерадий цим обставинам, але виду не подавав. Сказав:

— Се ля ві, як кажуть покидьки, — і знову закурив.

Відіграти потрібно було дві пісні, які й вирішать долю переможця і переможеного. В нас за планом повинні були звучати: печальна пісня про підводний човен «Курськ» і ліричний рок-н-рол «Примара», про доньку всесвіту й землі, таку кохану і чудесну, і так далі і в такому ж дусі, з тими ж рожевими соплями і слиною.

Раптом голос, що лунав зі сцени, зник, і, як вже повелось, на зміну йому з'явився Руслан Анатолійович.

— Ну, вперед, хлопчики. На вас чекають глядачі. Давайте, порвіть їх. Роздеріть їх на шматочки, — примовляв він, ведучи нас на сцену. Потім в його руках невідомо звідки з’явився мікрофон, і Руслан почав несамовито в нього кричати. Голос в нього був такий, що можна було б мікрофон і не мучити.

— Шановна публіко, зустрічайте. Перед вами один з колективів, який вийшов у другий тур. «Резонанс».

Ми почули вже жвавіші оплески, якщо порівнювати з тими, які чулися нам тоді, коли ми вийшли на цю сцену вперше. Розсілись ми знову в такому ж порядку, як і минулого разу. Симко дав «мі», я повторив — гітари звучали в унісон.

— Коли людина