Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

По цих словах сержант, не вибачаючись, устав з-за столу .і пішов виконувати свої нескінченні справи та обов’язки,— вільність, яку перед провідником, що був своєю людиною в залозі, міг дозволити кожен і на яку той зовсім не ображався.

З наведеної розмови читач, певне, зрозумів тепер, який план мав на оці сержант Дангем, коли забажав, щоб йому приставили дочку на кордон. Незважаючи на те, що він тепер, звісна річ, таки добре вже відвик від лестощів і пестощів, що ними колись осипала його маленька донька,— особливо перші рік-два його вдівства,— він, одначе, ніжно, може, хіба дещо приховано любив її. Звикши, проте, сам віддавати накази й сліпо підкорятися наказам старших чинів, ніколи ні перед ким не звітуючи за них і не питаючи ні в кого думки стосовно їх доцільності чи справедливості, він, певно, жодного сумніву не мав і в тому, що дочка вийде заміж за будь-кого з чоловіків, котрого він Сам їй вибере, хоча він і далекий був від думки силувати її чинити його волю. А все тому, що мало хто, ближче зазнайомившись із Слідопитом, не доходив до висновку,' що він — людина незвичайних якостей. Постійної вдачі, щиросердий, відданий, безстрашний і разом з тим обачний, він завжди був перший у захисті кожного справедливого діла,— власне такого, що вважалося в тодішніх поняттях справедливим,— і ніколи не брав участі у чомусь такому, за що згодом довелося б пекти раків чи вислуховувати догани. Та й взагалі було просто неможливо жити поруч із цією людиною, котра (звичайно ж, з усіма своїми дрібними недоліками та вадами) чимось нагадувала Адама перед гріхопадінням, і не пройнятися глибокою повагою до неї, не захопитися її чеснотами, які так контрастували з її скромним становищем у суспільстві. Неважко було помітити, що жоден офіцер не минав Слідопита, щоб не віддати йому, ніби собі рівному, честь, не кажучи вже про рядових солдатів, які взагалі ніколи не пропускали такої нагоди, щоб щиро й відверто побалакати з ним, як із приятелем. Та чи не найхарактернішою рисою Слідопита була відверта байдужість до всіх тих, що одержували свої чини й посади не за особисті якості та заслуги. До начальства він за звичкою ставився шанобливо, проте часто-густо дозволяв собі вказувати на їхні помилки й докоряв їм за ті чи інші похибки з такою сміливістю, яка лише зайвий раз потверджувала, що в людині він цінував передовсім природжені обдарування, ставлячи їх набагато вище будь-якого вченого розуму. Одне слово, той, хто переконаний, ніби лише вченість дає людині змогу відрізняти добро, від зла, потрапив би у цілковиту безвихідь перед цим самобутнім мешканцем кордону. Його чуттям, здавалося, були притаманні свіжість і мудрість лісу, де він провів стільки років свого свідомого життя, а тому навряд, щоб навіть найбільший казуїст спромігся чіткіше за нього відмежувати кривду від правди. Проте Слідопит не був позбавлений також і химер, правда, не таких уже й численних, але всі вони так злилися з його індивідуальними звичками та рисами характеру і так глибоко вкоренилися в ньому, що майже стали його другою натурою. Та чи не яскравіш за все в підвалинах Слідопитового морального єства вирізнялося прекрасне й непохибне чуття справедливості. Ця шляхетна риса, без якої жодна людина не може бути справді великою (і не може претендувати на повагу), очевидно, і впливала мимоволі на всіх, кому доводилося спілкуватися з ним, бо не один справжній шибайголова, побувавши із Слідопитом у розвідці, повертався зовсім іншим — облагородженим, із чулим серцем та виправленою поведінкою, і все це завдяки провідниковій лагідності, його доброму слову й особистому прикладові. Як і можна було чекати від людини з такими цнотами, вірність його була непорушна, мов скеля. Зрада була цілком несумісна з його вдачею; інколи йому таки доводилося відступати перед ворогом, але ніхто м ніколи не чув, щоб він за будь-яких обставин покинув товариша напризволяще. Тож природно, що така людина завжди вабила до себе й водила дружбу тільки з рівними собі. І хоча спільники та друзі його в переважній більшості й підбиралися випадково, та були це, як правило, люди найвищого морального гатунку, тому що він, здавалося, володів тільки йому одному властивим інстинктивним відчуттям, яке. очевидно, й привертало його найближче саме до тих, що були найгідніші його дружби. Одним словом, як казав про Слідопита один мудрий спостерігач роду людського, він являв собою справжній приклад того, чим може стати людина правдивої і чистої душі, коли вона вільна від непереборного честолюбства, облагороджена самотинною величчю незайманої природи і не піддається спокусам цивілізації.

Отака була ця людина, котру сержант Дангем вибрав своїй доньці в чоловіки. Зрештою, до цього вибору він прийшов не так після тверезих і обґрунтованих розміркувань над чеснотами свого приятеля, як з особистої Приязні до нього, бо таки навряд чи хто ближче й краще за сержанта знав Слідопита, хоч разом з тим він чи не найменше цінував у ньому саме ці його. риси. Старому воякові було невтямки, що, може, дочці така пара буде не до вподоби; з іншого ж боку, він вбачав у такому одруженні багато вигод для себе: заглядаючи в туманне майбутнє, він уявляв себе на схилі віку, в старечі роки, в оточенні внуків, однаково дорогих його серцю як по матері, так і по батькові. Тож він і виклав спочатку цей потаємний план своєму приятелеві, котрий, як зрозумів сержант, прихильно прийняв його і з дорогою душею пристав би на нього, коли б не вагання та побоювання, породжені щиросердими сумнівами, буцімто він не був гідний дівчини.

РОЗДІЛ X

Хоч і цікавлюсь ним, та не люблю його,

Дразливого парубчака. А мовить гарно.

Та що мені слова його?

Шекспір «Дванадцята ніч, або Як вам подобається»

Минув тиждень буденного життя в залозі. Мейбл почала вже потроху призвичаюватися до свого становища, яке з самого початку видалося їй не лише незвичним, але й дещо нудним; та й офіцери і солдати в свою чергу теж стали звикати до присутності в. їхньому середовищі вродливої дівчини, чия манера одягатися й триматися мала щось від скромної шляхетності, властивої родині її патронки; тепер їй уже не так надокучало погано приховане замилування усіх цих залицяльників — її скорше тішила їхня підкреслена поштивість, яку вона радо приписувала батьковому авторитетові. Дівчині й на думку не спадало, що цією