Читати книгу - "Останній спадок"

— Я все зніматиму, ви ж не проти?

Вінченцо Аллеґро вийняв із нагрудної кишені шкірянки міні-камеру й поставив її на рівні грудей на книжкову полицю поряд із телевізором. Ще раз глянувши на екран, хутко натиснув кнопку, вимкнувши.

— Заважатиме, — наче виправдовуючись, стенув чоловік плечима.

— Мелані… — промимрив отець.

— Що «Мелані»?

— Що ви зробили з Мелані?

Отець одразу зрозумів, що за гість навідався до його квартири. Ще тоді, коли почув перші кроки. Коли завмер, схилений над недопакованою валізою. Коли стискав у руках квитки до Берліна. Губи затремтіли, та чоловік тримався гідно. Господь не забуває про своїх дітей, особливо відданих. Усе так, як мусить бути.

— Яка Мелані? — клеїв дурня нарцис. — Сьогодні я бачився лише з однією шмаркатою шльондрою з нахилом до малювання. Хоча малюванням це важко назвати. Як і її жалюгідне існування — життям.

Вінченцо втопив кнопку на камері, і на ній спалахнула невелика червона лампочка. Запис почався.

— Кудись зібрався? — зазирнувши між отцем і дверима до сусідньої кімнати, чоловік кивнув на валізу та розкидані навколо неї речі.

— Усього на два дні до Флоренції, — вимушено всміхнувся отець. Долати страх виявилося набагато важче, ніж радити про це на сповіді. — Робочий візит. Гарне місто. Якщо ви ще там не бували, то раджу.

— Ох, — награно затулив рота долонею Вінченцо, — який ти милий. Хах!

Гість ступив крок уперед, до своєї жертви. Отець Тотті не зрушив із місця, мовчки прохаючи в Господа про милостиву допомогу. Вінченцо сягнув рукою до кишені штанів і витяг звідти невелику ампулу з прозорою рідиною. Тільки зараз отець зауважив, що той у білих латексних рукавичках.

— Cattura[64], — кинув ампулу отцеві Вінченцо.

Щоразу, коли садист забавлявся з жертвами, вони піддавалися. Навіть краще, ніж він собі уявляв. Коли Вінченцо казав — вони робили, коли Вінченцо пильно на них дивився — вони ховали погляд, коли Вінченцо сміявся — вони плакали. Нещодавня зустріч із білявкою лише підстьобнула його хіть до грандіозного фіналу, однак… отець не підніс руки, аби вхопити ампулу. Джованні Тотті не те що не ворухнувся, не злякавшись, він лагідно дивився на гостя, начебто пробачаючи. Ампула вдарилась об його оголений живіт і, впавши на підлогу, розбилася на друзки.

— Ти що, придурок? — отетерів Вінченцо. — Чому не зловив?

Отець Тотті продовжував стояти й подумки молитися. Чоловік із надлишком гелю на волоссі не розгнівався, як сподівався старий, а заусміхався й повернувся до камери.

— Ви бачили це? — звернувся він до чорного вічка, указуючи великим пальцем на священнослужителя, і голосно зареготав. Саме регіт, адже сміхом це було назвати важко.

— Здуріти можна. Що ж, будемо діяти по-старому.

Чоловік метнувся до ванної й відшукав потрібне на поличках і в шухлядах. Отець Тотті міг спробувати втекти чи бодай зателефонувати до поліції. Так би вчинила більшість людей. Тільки не відданий Господу. Джованні знав, що втекти від задуму Божого неможливо.

Виконавець за мить повернувся і, тримаючи в руках по пляшці засобу для миття посуду, знову звернувся до камери:

— А зараз почнеться те саме задоволення, про яке я говорив!

Чоловік поставив на стіл біля дивана пляшки з розчином і склянку.

— Полюбляєте коктейлі? — змовницьки підморгнув Вінченцо священикові.

17

Ілів, Україна. 11 вересня, 2015 рік

— Усе? Награлися?

Марко, спершись спиною на дверцята, чекав на нас біля автомобіля. Зовнішній огляд печери завершився таким самим провалом, як і внутрішній. На годиннику була майже одинадцята ранку — ми мали ще приблизно півтори години, аби заїхати й оглянути Стільсько та Дуброву перед тим, як відправити Марка по Луку.

— Їдьмо назад до Стільська, — сказав я Маркові. — Звернеш ліворуч, на Дуброву. Дорогою побачимо колишнє пристановище волхвів.

— Так, сер, — відповів той, салютуючи.

Обмацуючи руками кам’яні стіни, я розмірковував ось над чим: що, як слова «земля стає домом» означали «величезна зала рукотворного походження з площею понад дві з половиною тисячі квадратних метрів»? Чи в посланні йдеться про печери, не збережені до сьогодні? Обидва варіанти позбавляли пошуки сенсу. З іншого боку, коли записка й ребус нові, тобто той, хто їх вигадав, є нашим сучасником, рівняння повинне мати розв’язок. Тим паче, якщо шифр глаголицею писав сам Підгірський. Який сенс хоч і довбанутій, та все ж людині вигадувати щось без відповіді? Отже, ми мусимо знайти вхід до підземної зали чи до потрібної нам однієї з десятків печери. Завдання не з легких. Точніше, із майже невиконуваних.

Що довше я думав, то чіткіше вимальовувався в моїй голові третій варіант. Більш реальний, одначе не менш складний. Що, як «де люд рождає земля стає домом» означає саме Стільсько? Лише Стільсько. Тоді перед нами завдання прискіпливо дослідити кожен клаптик села. Цілого, бляха, села. Це в кращому разі. У гіршому — обшукати історичні території проживання білих хорватів, а саме Стільське й Ілівське городища. Це вже два суміжні села. За один день перевірити всі варіанти майже неможливо, а розтягувати на кілька немає ні бажання, ні снаги.

Ми сіли в автомобіль і рушили до сусіднього села. Їхали мовчки, понурившись. Найкраще трималась Олівія. Відкинувшись у кріслі й поклавши ноги на бардачок, вона наспівувала мелодію якоїсь пісні з американської мелодрами вісімдесятих. Зненацька жінка викинула вперед руку й повільно, наче осмислюючи побачене, мовила:

— Що це?..

Щойно автомобіль вискочив на пряму лісову дорогу, вдалині попереду щось замаячіло. Спершу ми вирішили, що то накидане купою лахміття, та коли машина підкотила ближче, заціпеніли від страху. Марко рвучко вдарив по гальмах. Голосно вискнувши, Chevrolet став.

— Твою ж… бляха…

— Не може бути, — прошепотіла Олівія, не зводячи очей із… двох людей, що лежали просто посеред дороги. — Що з ними?

Кров застигала в жилах, а мозок навідріз відмовлявся опрацьовувати побачене: перед нами навзнак, обличчям до землі, лежали жінка з хустиною та чоловік у подертій сорочці. Наші сьогоднішні знайомці.

Доки я отупіло телющився на тих двох, гадаючи, як вони опинилися тут, Олівія вискочила з авто.

— Олівіє, стій, — шарпнувся навздогін жінці, але кожен рух давався надто важко, і зрештою я зупинився, утупившись у розпростерті тіла.

— Господи! Вони не дихають, Даліборе. — Голос американки дрижав, і на очі наверталися сльози. Від шоку вона заговорила з акцентом, як за перших місяців перебування в Україні. Це чомусь опам’ятало мене.

— Відійди від них.

Я подався вперед і зробив рукою знак, аби Олівія відступила. Потім, ставши на коліно, схилився над жінкою. Притиснув указівний і середній