Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Веселка тяжіння, Томас Пінчон 📚 - Українською

Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

680
0
13.04.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Веселка тяжіння" автора Томас Пінчон. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 294
Перейти на сторінку:
називає рідна матуся, Роджер намагається думати лишень за крайньої потреби. Звичайно ж, суто технічні питання не дають йому спокою. Не може бути — чи може? — щоб вона Робила Те Ж Саме із Джеремі. Чи цілує, наприклад, їй Джеремі лоно? Невже це вайло насправді… чи обвиває вона його рукою, коли вони «граються», аби запхати свій грайливий пальчик у дупу, у його англійську троянду, Джеремі? Годі, годі про це (але чи смокче вона йому? А чи пхає він свою нахабну пику між її прегарних сідниць?), безглуздо, у нас період підліткових дурниць, то сиди ліпше у «Тіволі», дивися Марію Монтес і Джона Голла[168] або шукай леопардів та пекарі у звіринці Ріджентс-парку, гадай, чи не почнеться дощ до 4:30.

Той час, який Роджер і Джесіка провели разом, усе одно в підсумку становитиме години, а сказаного вголос не більше, ніж в одному середньому за обсягом меморандумі ВГСЕС. І вперше за роки його кар’єри статистика не може нічого витиснути із даних.

Разом вони — довга поверхня шкіри, струминки поту, настільки близько, наскільки можуть притиснутися одне до одного м’язами й кістками, майже без слів, за винятком її імені або його.

Окремо — легковажні кіношні балачки, сценарії, які вони вигадують, аби ставити собі самотніми ночами, коли «бофори» стукають у її небеса, а його вітер шепоче в кружалах колючого дроту вздовж берега. Готель «Мейфер».

— Ми, либонь, і справді реактивні, на якихось пів години спізнилися.

— Угу, — на них скоса поглядають «Пташки» і дівчата із Служби Побуту, ошатні молоді вдови, — а ти, либонь, часу не гаяв.

— Часу вистачить на кілька побачень, — одказує він, уважно глянувши на годинник, який за модою Другої світової носить на внутрішньому боці зап’ястка, — а тепер, я б сказав, і для однієї-двох підтверджених вагітностей, якщо вже не…

— Ах, — жваво стрибає вона (проте вгору, не на нього), — це нагадує мені про…

— Йеееееххх! — Роджер сахається до вазона з якоюсь зеленню під пружні саксофони «Роланда Пічі та його Оркестру», що саме грають «Ось, я сказав це знову», і зіщулюється. — Ну чим ти думаєш, га? Якщо тут взагалі можна сказати «думаєш».

Вони всіх збивають з пантелику. На перший погляд такі невинні, одразу хочеться взяти їх під захист, всі утримуються від балачок про смерть, справи, дворушництво, коли Роджер і Джесіка поруч. Самі лиш дефіцит, пісеньки і бойфренди, фільми та блузки…

Коли її волосся зібране за вухами, а округле підборіддя повертається у профіль, має вигляд дівчинки років дев’яти-десяти, самісінька біля вікна, мружиться від сонця, повертає голову на легкому покривалі, накочуються сльози, дитяче личко червоніє і кривиться, зараз заплаче уу, уу…

Одної ночі, у темному холодноковдровому прихистку їхнього ліжка, він, сам раз-по-раз поринаючи в сон, язиком приспав Джесіку. Відчувши, як його перші теплі зітхання торкаються її великих губ, вона затремтіла і скрикнула, мов кішка. Дві-три ноти, злившись докупи, хрипкі, примарні, відлетіли зі сніжинками із навколишнього присмерку. Ззовні дерева просівали вітер, невидимі вантажівки безугавно мчали вулицями й шляхами, за будинками, через канали чи річку, за нехитрим парком. Ох, і собаки з кішками заходилися ганяти одне одного по м’якому сніжку…

— … картинки, ну, сцени весь час миготять перед очима, Роджере. Самі по собі, тобто я їх не витворюю… — Під розслабленим тьмяним мерехтінням стелі пролітає їх яскравий рій. Він і вона лежать і важко дихають. М’який прутень слинить йому стегно, що внизу, ближче до Джесіки. Нічна кімната тяжко зітхає, таки-так, Тяжко і Зітхає, старомодна кумедна кімната, ох, та що з мене візьмеш, горбатого могила виправить, кокетує собі крізь раму дзеркала в чомусь смугасто-зеленому, в панталонах із шлярками — але ж от у чому дивина, сьогодні кімнати здебільшого, знаєте, гудуть, а крім того, відомо, що «дихають», аякже, так, і навіть зважено очікують, і це, мабуть, доволі зловісна традиція, високі стрункі створіння, густий аромат парфумів і накидки в палатах, обложених опівніччю, пронизаних гвинтовими сходами, альтанки з блакитних пелюсток, середовище, де ніхто, хоч як його провокуєш чи діймаєш, юна моя і люба леді, ніколи Тяжко не Зітхає. Так не робиться.

Але тут. Ох, уже ця юна леді. Картата бавовняна тканина. Кошлаті брови, дико розрослися. Червоний оксамит. Якось вони заклалися, і вона зняла блузку, мчали саме трасою поблизу Нижнього Бідінґа.

— О Боже, вона геть розумом стерялася, що ж це таке, за що це мені?

— Ну, ха-ха, — Джесіка, наче стриптизерка, вимахує краваткою від форменої блузки, — а ти казав, що не наважуся. Казав чи ні? Ще й обзивався «гускою-боягузкою», ну, якось так… — І ніякого бюстгальтера, певна річ, вона їх узагалі не носить.

— Слухай, — люто зиркає він, — а ти хоч знаєш, що за це можуть арештувати? Гаразд, не тебе, — раптом спадає йому на думку, — мене заарештують!

— Ти будеш у всьому винен, ля-ля. — Нижні зубки блискають в посмішці пустотливого дівчиська. — Я лишень безневинна овечка, а цей… — граційно викинула вперед руку, світло грає на білявих волосинках передпліччя, маленькі груди вільно підстрибують, — цей розпусний Роджер! Ось цей, то страшна тварюка! Змушує мене, розбещує мене…

Тим часом величезна вантажівка, такої Роджер ще й не бачив, здригаючись сталлю, підрулює ближче, і тепер уже не тільки водій, а й кілька — ну, здається, якихось моторошних… карликів у дивному оперетковому вбранні, наче який емігрантський уряд із Центральної Європи, якимось дивом напханий у високу кабіну, і всі вирячуються згори, штовхаються, мов поросята біля матки, аби ліпше бачити, очі лізуть на лоба, смагляві, тече слина, вбирають у себе видовище з його зухвало гологрудою Джесікою Свонлейк, а сам він одчайдушно намагається загальмувати й відстати од вантажівки, але ж одразу за Роджером буквально з тією ж швидкістю, що й вантажівка, на хвості сидить, курва, автомобіль військової поліції. Він уже не може скинути швидкість, а щойно почне гнати, отут вони й запідозрять…

— Благаю, Джес, одягнися, будь ласка, м-м-м, я тебе прошу. — Вдає, наче шукає гребінець, а той, як завжди, кудись зник, підозрюваний — сумно відомий ктенофіл[169]…

Водій величезної гуркітливої вантажівки тепер намагається привернути Роджерову увагу, карлики лізуть у вікна, горлають:

— Гей! Гей! — із масним нутряним реготом. Їхній вожак говорить англійською з якимсь плинним, невимовно огидним європейським акцентом. Там, нагорі, й геть розійшлися — підморгують, штовхають один одного ліктями: — Мііістер! Ай, ві! Хвілі-начку, а? — І знов іржуть. У дзеркальце заднього виду Роджер бачить рожеві від доброчинності обличчя англійських поліцейських, червоні погони нахиляються, підстрибують, радяться, раз-по-раз різко зиркають уперед, на пару в «ягуарі», що

1 ... 44 45 46 ... 294
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Веселка тяжіння, Томас Пінчон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"