Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

Нескінченне життя

Історії бувають різними. Одні народжуються, коли їх розповідають, їхньою сутністю є мова, й доки хтось не викладе їх словами, вони — лише емоція, гра розуму, образ чи невиразний спомин. Інші — довершені, мов яблуко; їх можна повторювати до нескінченності, не боячись спотворити їхній сенс. Деякі історії взяті з життя й оброблені натхненням, деякі народжуються в мить натхнення й стають реальністю, коли їх переповідають. А◦є ще потаємні, сховані в мороці пам’яті історії, — мов у живих організмів, у них ростуть коріння, щупальця, множаться спайки й паразити і з часом вони обертаються на кошмарні сни. Іноді, щоб позбутися якогось химерного спомину, треба розказати його як таку собі оповідку.

Ана й Роберт Блауми постаріли разом, живучи в такому єднанні, що з роками зробилися схожими, немов брат і сестра; обличчя обох виражали поблажливий подив, у них були однакові зморшки, жести, похилі плечі, обоє мали ті самі звички й бажання. Вони розділяли кожен із більшості прожитих днів і стільки років ходили, взявшись за руки, й спали в обнімку, що, якби схотіли, могли◦б опинитися в одному сні. Вони не розлучалися жодного разу, відколи познайомилися півстоліття тому. В◦ті часи Роберт був студентом-медиком і вже тоді відчував прагнення зробити світ чистим і врятувати ближнього, що визначило його життя, а Ана була однією з тих дівчат, які своєю щирістю готові зробити цей світ прекрасним. Вони познайомилися завдяки музиці. Ана була скрипалькою в камерному оркестрі, а Роберт, який походив з родини віртуозів і сам любив грати на фортепіано, не пропускав жодного концерту. Він побачив на сцені дівчину в чорній оксамитовій сукні з мережаним комірцем, яка із заплющеними очима грала на інструменті, й на відстані закохався в неї. Минуло кілька місяців, перш ніж Роберт наважився до неї заговорити, а коли нарешті це сталося, чотирьох фраз було досить, щоб обоє зрозуміли, що їм судилося стати щасливою парою. Війна вибухнула раніше, ніж вони встигли одружитися, й, як тисячам інших нажаханих переслідуваннями євреїв, їм довелося тікати з Європи. Вони сіли на пароплав у голландському порту, не маючи при собі нічого, крім одежі, яка була на них, кількох Робертових книжок й Аниної скрипки. Пароплав бовтався у відкритому морі два роки, бо не міг ввійти в жодну гавань, оскільки держави цієї півкулі не хотіли морочитися з біженцями. Покружлявши в кількох морях, судно опинилося в Карибському. На той час його корпус уже був укритий шкаралупою з черепашок і лишайників, з усіх переборок точилася волога, механізми позеленіли, а члени екіпажу й пасажири — крім Ани та Роберта, яких від розпачу рятувало примарне кохання, — постаріли на двісті років. Змирившись із думкою, що йому доведеться плавати вічно, капітан кинув якір непоказної посудини навпроти берега з ясніючим піском і стрункими пальмами, щоб моряки могли вночі висадитися туди й набрати прісної води для резервуарів. Однак на цьому все й скінчилося. Вдосвіта виснажену плаванням машинерію вже неможливо було пустити в рух на суміші морської води й пороху через відсутність кращого пального. Вранці на катері припливли посадовці з ближчого порту — кілька життєрадісних мулатів у розстебнутих формених кітелях — й відповідно до статуту зажадали, щоб пароплав залишив територіальні води, але, довідавшись про сумну долю мореплавців і жахливий стан судна, дозволили капітанові залишитися на кілька днів, мовляв, може, все якось владнається саме собою, як це вже не раз траплялося. Вночі люди з нещасного пароплава посідали в шлюпки, зійшли на теплий піщаний берег країни, назву якої насилу могли вимовити, й загубилися в п’янких хащах, готові зголити бороди, скинути запліснявіле шмаття й струсити з себе океанські буревії, що обвітрили їхні душі.

Так Ана й Роберт Блауми розпочали емігрантське життя: спершу, щоб якось вижити, працювали робітниками, а згодом, коли призвичаїлися до мінливих правил тутешнього суспільства, пустили коріння, і Робертові вдалося закінчити перерваний війною курс медицини. Молодята харчувалися бананами й кавою, а мешкали в скромному пансіоні, у невеличкій кімнаті, у вікно якої проникало світло вуличного ліхтаря. Вечорами Роберт при такому освітленні навчався, а Ана шила. Потім він сідав біля вікна й дивився на зорі, що витикалися над сусідніми будинками, а вона грала для нього на скрипці старовинні мелодії: так зазвичай завершувався їхній день. Через багато років, коли прізвище Блаум зробилося знаменитим, ті часи їхньої бідності згадувалися в передмовах до книжок і в газетних інтерв’ю як романтична деталь. Їхня доля змінилася, але вони залишалися людьми напрочуд скромними, бо не змогли ані стерти з пам’яті напасті, через які довелося пройти, ані позбутися відчуття непевності вигнанського життя. Вони були одного зросту, світлоокі й міцні. Роберт мав обличчя мудреця, пасма скуйовдженого волосся прикривали йому вуха, він носив круглі окуляри в масивній черепаховій оправі й сірий костюм, який змінював на такий самий, коли Ані набридало латати манжети, й спирався на привезений приятелем із Індії бамбуковий ціпок. Це був неговіркий, напрочуд точний у висловах, як і в усьому іншому, чоловік, який, однак, мав тонке почуття гумору, що врівноважувало його глибокі знання. Учні вважали його найдоброзичливішим з-поміж викладачів. Ана була веселою й довірливою, нездатною уявити чиюсь ницість, а тому й невразливою для неї. Роберт визнавав дивовижну практичність дружини й від самого початку довірив їй прийняття важливих рішень і ведення сімейного бюджету. Ана доглядала чоловіка, мов рідна матір, стригла йому волосся й нігті, дбала про його здоров’я, харчування й сон і завжди була готова прийти на перший його поклик. Бути разом зробилося для них такою життєвою необхідністю, що Ана відмовилася від музичного покликання, через яке мусила часто подорожувати, й грала на скрипці лише вдома. Вона звикла вечорами супроводжувати Роберта до моргу чи університетської бібліотеки, де він щось вивчав упродовж кількох годин. Їм обом подобалися тиша й самотність замкнених приміщень.

Потім вони пішки поверталися порожніми вулицями до свого бідняцького кварталу. Через неконтрольований розвиток міста цей район перетворився на кубло наркоторговців, повій і злодіїв; після заходу сонця сюди не потикалися навіть поліцейські машини, а вони спокійно простували тут удосвіта, і ніхто їх не чіпав. Їх усі знали. Не було такої болячки чи проблеми, щодо якої тутешні мешканці не радилися◦б із Робертом, і жодна дитина в околі не виростала, не скуштувавши печива Ани. Чужакам хтось одразу пояснював, що з сентиментальних