Читати книгу - "Барва чарів"

якою великою ціною його споруджували, про старовинне й мудре королівство Крул, котре й спорудило його кілька століть тому, і про сім флотів, що постійно пильнують, аби Межтин вчасно лагодили, і возять виловлене у Крул, і про те, як Крул став краєм дозвілля під правлінням найдосвідченіших шукачів знань, і як вони постійно прагнуть розуміння кожної часточки неймовірно складного Всесвіту, і про те, як моряків, що опинялися на Межтині, обертали на рабів і, зазвичай, вирізали їм язики. Зачувши ж на цьому місці вигуки, троль приязним тоном заговорив про марність опору, неможливість утечі звідси — хіба човном на один з інших трьохсот вісімдесяти островів, що лежать між цим островом і Крулом, або стрибнути за Край — і про значну перевагу німоти над, скажімо, смертю.

На хвилину запанувала тиша. Від приглушеного нічного реву Закрайспаду ставало ще важче.

Знову заскрипіло крісло-гойдалка. За час своєї розповіді Тетіс ніби втратив спокій.

— Нічого особистого, — додав він. — Я ж також раб. Якщо спробуєте взяти наді мною гору, то буду змушений вас убити. Але особливого задоволення я від цього не матиму.

Буйвітер подивися на кулаки, які невимушено лежали на стегнах троля і відблискували світлом, і подумав, що сила їхнього удару могла бути, як у цунамі.

— Тобі, мабуть, невтямки, — пояснив Двоквіт. — Я — громадянин Золотої Імперії. Крул навряд чи захоче накликати на себе гнів імператора.

— Звідки він знатиме? — запитав у відповідь Тетіс. — Гадаєш, ти перший з Імперії, хто опинився на Межтині?

— Я не буду рабом! — вигукнув Буйвітер. — Я... Я радше скочу за Край!!! — Він аж сам зчудувався звучності свого голосу.

— Та невже? — спитав троль. Крісло-гойдалка враз відсунулося до стіни, а блакитна рука схопила чарівника за талію. За мить Тетіс уже крокував з хатинки, легко несучи Буйвітра в одній жмені.

Він спинився на докрайовому кінці острова. Буйвітер вересканив.

— Вгамуйся, бо направду кину за край, — різко мовив троль. — Я ж тебе тримаю, хіба ні? Дивись.

Буйвітер глянув.

Перед ним м’яким чорним шовком простягалася ніч, у якій крізь серпанок імли мирно сяяли зорі. Однак погляд чарівника звернувся додолу, притягнутий дечим напрочуд захопливим.

На Диску була середина ночі, тож сонце виднілося ген-ген далеко внизу, повільно закочуючись у порожнечу й морозне підчерев’я Великої А’Туїн. Буйвітер зробив останню спробу зосередити погляд на кінчиках своїх чобіт, які виступали над краєм скелі, але одна проста крапля звела цю затію нанівець.

Обабіч нього в безкінечність поспішали дві мерехтливі завіси — то море так огинало острівок на своєму шляху до великого падіння. За метрів сто під чарівником з піни викидався величезний морський лосось, у безглуздому й безнадійному стрибку. Він раз у раз падав назад, у золотисте світло нижнього світу.

З того світла виростали велетенські тіні, немовби стовпи, що підпирають дах Усесвіту. А за сотні миль нижче щось виднілося, краєчок чогось...

Наче в тих загадкових малюночках, де з обрисів візерунчастого келиха раптом вимальовуються два обличчя, погляд додолу враз відкрив новий, моторошний вид. Там була слоняча голова, розміром з цілий материк. Один величезний бивень неначе гора виступав на золотистому світлі, полишаючи за собою широку тінь, що тяглася до зірок. Голова була злегка нахилена, а велетенське рубінове око здавалося червоним гігантом, який раптово засяяв опівдні.

А під тим слоном... Буйвітер сковтнув і спробував подумати про щось інше... Під тим слоном не було нічого, окрім далекого жалюгідного диска сонця. А далі за ним повільно загрібало щось таке, що попри розмір завбільшки з ціле місто, кратери-вибоїни і місячну скелястість, було безперечно плавцем.

— Відпустити? — запропонував троль.

— Нііі, — відповів Буйвітер, намагаючись підтягнутися назад.

— Я п’ять років прожив на Краю і не набрався відваги, — прогудів Тетіс. — І в тебе її немає, судячи з усього.

Він відступив крок назад, дозволивши Буйвітрові звалитися на землю.

До краю підійшов Двоквіт і визирнув за його межі.

— Дивовижно, — озвався він. — Якби ж при мені була моя малюнкова коробка. — Що там удолині ще є? Себто, якби випав, то що би побачив?

Тетіс усівся на виступ. Високо над диском з-за хмари вийшов місяць, і в ту мить він здався тролеві крижиною.

— Мій дім, напевне, десь там, — повільно промовив він. — Поза вашими дурними слонами й тією недолугою черепахою. Справжній світ. Деколи я виходжу сюди й дивлюся, але чомусь ніколи не можу зробити той ще один крок... Справжній світ, зі справжніми людьми. Десь там є мої дружини з дітьми... — Він замовк і видув носа. — Тут на Краю хутко стає видно, з чого ти зроблений.

— Не кажи такого. Будь ласка, — простогнав Буйвітер. Він перевернувся й побачив Двоквіта, який безтурботно стояв на самому краєчку скелі. — Нііі, — промовив і ще сильніше втиснувся в камінь.

— Там є інший світ? — спитав Двоквіт вдивляючись уних. — Де саме?

Троль недбало махнув рукою:

— Десь, — сказав він. — Лиш це мені відомо. То був собі такий маленький світ. Синій здебільшого.

— То чому ж ти тут? — спитав Двоквіт.

— Хіба ж не очевидно? — різко відповів троль. — Я випав за край!

Він розповів їм про те, що десь там поміж зірок є світ Батіс, де у трьох океанах, які розкинулися на цілий диск, морський народ створив багато квітучих цивілізацій. Тетіс був м’ясарем, одним із тієї касти, котрій випало провадити небезпечне життя на великих земноходних вітрильниках і бувати в глибині суші, полюючи на табуни оленів і буйволів, яких було вдосталь на материках із частими буревіями. Власне, його вітрильник у невідомі землі здув жахливий шторм. Його команда пересіла на маленький веслувальний візок і рвонула в напрямку до віддаленого озера, однак Тетіс, як власник, вирішив залишитися на своєму судні. Буря винесла корабель аж за скелястий край світу і при цьому розтрощила його на друзки.

— Спершу я падав, — сказав троль. — Але падіння — не є щось страшне, насправді. Боляче тільки приземлятися, а піді мною не було нічого. Я падав і бачив, як мій світ, кружляючи, все більше віддаляється у космос, аж урешті зовсім зник поміж зірок.

— Що було далі? — у Двоквіта аж перехопило дух, він не відривав очей від заволоченого туманом Усесвіту.

— Я замерз на бурульку, — відповів Тетіс.