Читати книгу - "Едем, Станіслав Лем"

— А це й справді цікаво! — вигукнув Фізик, який слухав його з величезною увагою.

А Лікар додав:

— Так, нарешті щось суттєве. А далі? Далі? — обернувся він до Інженера.

Той розгублено похитав головою:

— Відверто кажучи, я не наважуюся вам про це сказати. Людина, коли вона залишається на самоті з собою, вигадує всілякі...

— Та кажи все! — крикнув Хімік, ледве стримуючи емоції.

— Кажи, якщо вже почав, — підтримав його Кібернетик.

— Я розмірковував так: там перед нами був коловий процес виробництва, руйнування і знову виробництва. Вчора ви теж відкрили щось схоже на завод. А якщо це завод, то він повинен щось виробляти.

— Ні, там не було нічого, — заперечив Хімік. — окрім скелетів. Щоправда, ми оглянули не все... — додав він із сумнівом.

— А якщо цей завод виробляє... дуплексів? — тихо запитав Інженер і серед загальної мовчанки повів далі: — Система виробництва була б аналогічною — серійною, масовою, з відхиленнями, викликаними, скажімо, не стільки недосконалістю контролю, як своєрідністю процесів, котрі протікають так, що в них виникають певні відхилення від запланованої норми, які вже не піддаються керуванню. Скелети теж відрізнялися між собою.

— І... ти вважаєш... що вони вбивають тих, кого «погано зроблено»?.. — тремтячим голосом запитав Хімік.

— Зовсім ні! Думаю, що ті... тіла, які ви знайшли, взагалі ніколи не жили! Що синтез удався лише настільки, щоб створити організми з добре розвиненими м’язами, наділені всіма внутрішніми органами, однак відхилення від норми було таке велике, що вони виявилися нездатними до... до функціонування, а отже не ожили, і їх було усунено, «виключено» з виробничого циклу...

— А... той рів під містом — це що? Теж «бракована продукція»? — запитав Кібернетик.

— Не знаю, хоча, між іншим, може бути й таке...

— Так, — погодився з ним Лікар. Він дивився на повиту блакитною імлою лінію обрію. — В тому, що ти говориш, є щось таке... та зламана трубка, перша й друга...

— Може, через них уводили якісь живильні речовини під час синтезу.

— Це почасти пояснило б і те, чому дуплекс, якого ви привезли, здається розумово недорозвиненим, — докинув Кібернетик. — Він був створений зразу таким «дорослим», не розмовляє, в нього нема ніякого досвіду...

— Е, ні, — заперечив Хімік. — Наш дуплекс усе-таки дещо знає — він боявся не тільки повернення до того камінного притулку, що, зрештою, ще можна було б якось зрозуміти, а й дзеркальної смуги теж. Окрім того, він дещо знав про те світлове відображення, про ту невидиму межу, яку ми перетнули...

— Якщо далі розвинути цю Генрикову гіпотезу, то виникає картина, яку важко прийняти, — мовив Координатор, дивлячись на пісок під ногами. — Той перший завод виробляє деталі, які ніхто не використовує. А другий? Живі створіння? Навіщо? Вважаєш, що їх... теж уводять у коловий процес?

— Перестань! — крикнув Кібернетик і здригнувся. — Сподіваюся, ти не говориш про це цілком серйозно?

— Стривай, — Хімік сів. — Якби живі поверталися в реторту, то усунення недосконалих створінь, які не піддаються оживленню, було б абсолютно зайвим. Зрештою, ми взагалі не бачили слідів такого процесу...

Раптом запала тиша. Потім лікар випростався й окинув усіх уважним поглядом.

— Послухайте мене, — мовив він, — нічого не вдієш... Мушу це вам сказати. Ми опинилися під впливом «виробничої» гіпотези Інженера і тепер намагаємося підігнати під неї всі факти. Так ось: з усього цього незаперечно випливає одне — ми дуже благородні й наївні люди...

Усі глянули на нього з неабияким подивом; коли він повів далі, подив цей зріс іще більше:

— Ви щойно намагалися змалювати найжахливіше, на що тільки здатна ваша фантазія, й створили картину, котру могла б уявити дитина. Завод, який виробляє живих істот, аби потім їх знищувати... Любі мої, дійсність може виявитися набагато гіршою.

— Ну знаєш! — вибухнув Кібернетик.

— Зачекай! Нехай говорить! — утрутився Інженер.

— Чим довше думаю про все те, що ми пережили в цьому селищі, тим більше переконуюся: ми бачили щось зовсім інше, ніж нам здавалося.

— Кажи зрозуміліше. Що ж там таке, по-твоєму, діялося? — запитав Фізик.

— Не знаю, що там діялося, зате знаю, я певен, що знаю, чого там не діялося.

— Оце так закрутив! Може, ти нарешті облишиш говорити загадками?

— Хочу сказати тільки ось що: після довгого блукання цим кам’яним лабіринтом нас зненацька оточив натовп, який трохи пом’яв нам боки, а потім розсіявся і розбігся. Оскільки, під’їжджаючи до селища, ми помітили, як у ньому гаснуть вогні, то, певна річ, подумали, що це пов’язано з нашим прибуттям, що жителі від нас поховалися — і ще нас оточив натовп тих, хто втікав до сховищ, чи щось подібне. Отже, по змозі я якнайдокладніше відновив у пам’яті всю послідовність подій, усе, що діялося з нами й довкола нас, і скажу вам: це було щось зовсім інше — щось таке, перед чим розум захищається, як перед припущенням про безумство.

— Ти збирався говорити просто, — перебив його Фізик.

— А я й говорю просто. Будь ласка, дана така ситуація: на планету, населену розумними істотами, сідають космічні прибульці. Як, по-вашому, на це реагуватимуть жителі?

Оскільки ніхто нічого не відповів, Лікар провадив далі:

— Якби навіть жителів цієї планети було створено в ретортах чи вони з’явилися б на світ за ще незвичайніших обставин, я бачу тільки три можливих типи поведінки: спроби встановлення контакту з прибульцями, спроби напасти на них або — паніка. Виявилося, однак, що можливий ще й четвертий тип — цілковита байдужість!

— Ти ж сам казав, що вам трохи ребра не поламали, а тепер називаєш це байдужістю?! — вигукнув Кібернетик.

Очі Хіміка, який уважно слухав Лікаря, раптом спалахнули блиском.

— Якби ти опинився на шляху стада, яке втікає від пожежі, воно могло б повестися з тобою ще гірше, однак це зовсім не означає, що те стадо звернуло на тебе увагу, — відповів Лікар. — Кажу вам — цей натовп, який закрутив нас у своєму вирі, взагалі нас не бачив! Він не