Читати книгу - "Колиска для кішки"

— Цілковито з вами згоден, — сказав я Ньютові та знову загарчав на Анджелу з Френком.

— Ньют уже висловив свою точку зору, будьте ласкаві, висловити свою!

— Геее, — сказала Анджела, здригнувшись і висолопивши язика. Вона пожовкла, мов віконна замазка.

— Ви теж відчуваєте щось подібне? «Геее»? — спитав я Френка. — Генерале, ви приєднуєтесь до попередньої промови?

Френк оскалив стиснуті зуби, дихав нерівно, повітря зі свистом виривалось між зубів.

— Як той собака, — промимрив малюк Ньют, глянувши на доктора фон Кеніґсвальда.

— Який собака?

Ньют відповів пошепки, ледь чутно. Але така вже була акустика кам’яних стін кімнати, що всі ми почули його шепіт ясно, немов кришталевий дзвін.

— На Святвечір, коли батько помер.

Ньют казав це до себе. Коли я попросив розповісти про того собаку вночі, коли помер його батько, він поглянув на мене так, ніби я чужинець, який нахабно вдерся до його снів. На мене він не зважав.

Однак брат і сестра до його снів належали. І в своєму кошмарі він звернувся до брата, до Френка:

— Ти дав йому це. У такий спосіб ти отримав свою розкішну посаду, чи не так? — спитав Ньют, задумливо дивлячись на Френка. — Що ти йому наплів, що маєш дещо краще, ніж воднева бомба?

Френк не почув запитання. Він зосереджено озирався навколо, вивчаючи ситуацію. Зуби його розтиснулись, тепер вони дрібно цокотіли, а очі Френка виблискували в такт. До його обличчя повернувся нормальний колір.

— Слухайте, нам треба прибрати всю цю штуку, — сказав він.

109 Френк захищається

— Генерале, — звернувся я до Френка, — жоден генерал-майор цього року не віддавав більш доречних наказів. Ви мій технічний радник, отже, що порекомендуєте, щоб ми, згідно з вашим формулюванням, могли «прибрати всю цю штуку»?

Френк дав мені відверту відповідь. Він клацнув пальцями. Я зрозумів, що він усувається від причини нещастя та починає вважати себе зі зростаючою гордістю та енергією одним з очищувачів, прибиральників, рятівників світу.

— Щітки, совки, відра, паяльна лампа, електроплитка, — наказував він, клац, клац, клац пальцями.

— Ви пропонуєте спалити тіла паяльною лампою? — спитав я.

Френк так занурився в технічне міркування, що майже пританцьовував під клацання своїх пальців.

— Ми зметемо всі великі уламки з підлоги, розплавимо їх у відрі на плитці. Потім обробимо кожен квадратний дюйм підлоги паяльною лампою, щоб не залишилось жодного мікроскопічного кристала. Що зробити з тілами та з ліжком — це інша річ… — він раптом замислився.

— Поховальне багаття, — вигукнув Френк, дуже вдоволений собою. — Влаштуємо велику вогняну тризну поряд з гаком, винесемо тіла звідси прямо в ліжку та спалимо!

Він пішов до виходу віддати розпорядження щодо багаття й тих речей, які були нам потрібні для очищення кімнати.

Анджела зупинила його.

— Як ти міг? — спитала вона.

— Усе буде гаразд, — Френк зобразив скляну усмішку.

— Як ти міг віддати це такому чоловіку, як «Папа» Монсано? — знову спитала Анджела.

— Давайте очистимо цю штуку, потім можна буде поговорити.

Анджела схопила брата за руки й не хотіла відпускати.

— Як ти міг! — струснула вона Френка.

Френк відірвав сестрині руки. Його скляна усмішка зникла. Він став злим, насмішкуватим лише на хвилину, але хвилини вистачило, щоб сказати, не приховуючи презирства:

— Я купив собі посаду в такий самий спосіб, як ти купила собі гульвісу-чоловіка, а Ньют купив собі тиждень на мисі Код з російською ліліпуткою!

Скляна усмішка з’явилася знову.

Френк вийшов, грюкнувши дверима.

110 Чотирнадцята книга

«Іноді людині не вистачає розуму, — вчить нас Боконон, — осягнути сенс поняття пооль-па». В одному місці «Книг Боконона» він пояснює, що пооль-па — це дощ із лайна, а в другому каже, що це гнів Божий.

Те, що сказав Френк, перш ніж грюкнути дверима, навело мене на думку, що Республіка Сан-Лоренцо та трійця Гоніккерів — не єдині власники льоду-дев’ять. Очевидно, що Сполучені Штати Америки та Радянський Союз теж його мають. Сполучені Штати одержали «цю штуку» від Анджелиного чоловіка, недарма ж його завод в Індіанаполісі оточений огорожею під електричним струмом і охороняється злющими німецькими вівчарками. А до Радянського Союзу «штука» потрапила через Ньютову кохану Зінку, чарівного монстра з українського балету.

Що тут казати?..

Я схилив голову, заплющив очі — я чекав, поки Френк повернеться з тими скромними засобами, які допоможуть нам прибрати унікальну спальню, єдину зі всіх спалень світу, яку забруднив лід-дев’ять.

Крізь лілове, ласкаве забуття я почув слова Анджели. Вона захищала не себе. Вона намагалась виправдати переді мною малюка Ньюта: «Ньют нічого їй не давав. Вона це вкрала!»

Це ствердження не здалось мені переконливим.

«На що може сподіватися людство, — подумав я, — якщо такі люди, як Фелікс Гоніккер, дозволяють собі дарувати такі іграшки, як лід-дев’ять, короткозорим дітям, якими є більшість чоловіків і жінок на землі?»

Тоді я згадав Чотирнадцяту книгу Боконона, що встиг прочитати попередньої ночі.

Чотирнадцята книга має довгу назву: «Чи може розумна людина сподіватись на світле майбутнє для людства Землі, враховуючи досвід, накопичений за мільйон років»?

Але прочитати Чотирнадцяту книгу можна швидко. Бо вона складається з одного речення, одного слова.

Це слово: «Ні».

111 Часу бракує

Френк повернувся зі щітками, совками, паяльною лампою, примусом, добрим старим відром та гумовими рукавичками.

Ми натягли рукавички, щоб не торкатися руками льоду-дев’ять. Френк поставив примус на ксилофон Мони, а відро — на примус.

І ми заходилися збирати уламки льоду-дев’ять з підлоги та скидали їх у те відро — і вони танули. Вони перетворювалися на добру, стару, чесну воду.

Ми з Анджелою підмітали підлогу, малюк Ньют