Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

— Якщо вона захоче, — раптово перебив мене Костя.

— Гм, а ти не безнадійний, — підсміюючись, підхопив я.

— Авжеж, — серйозно сказав він. — То чого чекати ранку? Пішли зараз до неї, прямо тут.

— І не лише до неї. Ми підемо до всіх тих людей, правда?

— Прав…

Люди в рукаві заметушились. Лізині руки останній раз вдарили по склу акваріума, і щось ніби потягнуло її у нутро боїнга.

Я побіг. Я сам, іншого Кості не було — лиш я, ненормальний, але нарешті хоча б єдиний… Цілий.

В абсолютній тиші я хлюпав по калюжах, як у дитинстві, поруч із Льошею, який став добрим священиком, поруч із Вамбою, який став поганим злочинцем, поруч із Лізкою, яка, мабуть, не стала ніким, ні балериною, ні моделлю, ні дружиною — бо я покинув її. Я майже добіг до літака, настільки близько, щоб розгледіти обличчя бабусі в ілюмінаторі і дві голівки поруч — чорну Агунічки і яскраву Алли, я майже добіг, чув лише себе — хлюпання, дихання, каяття.

Літак тікав від мене. Вони всі тікали від мене.

— Стійте! — кричав ненормальний я, і біг-біг-біг, біг, коли літак вирулив на злітку, біг, коли відірвався від землі, біг, коли він перетворився на крихітну тьмяну цятку, чорну на сірому. Лізка…

Я прокинувся. Кімната все ще була темна. Провів рукою по подушці, намацуючи Аллині кучері. Ну, я ж не міг викреслити її зі свого життя, коли вона тут, поруч. Чи міг?

Розділ 21. Таксист і Бетмен

Батареї гріли занадто сильно, у кімнаті була задуха. Я відчинив вікно. У тиші зимового двору не було тихо — хтось із сусідів слухав трансляцію. Ритмічний стукіт — барабани війни — лунав у моєму дворі, ніби тут і був Майдан. І він був тут, Майдан з великої «М», він був усюди. Самотній перехожий внизу йшов у такт із цим майже ритуальним стукотом — замість скрипу снігу.

Щось було в цьому сні про літак таке, що сон здався мені реальнішим за всі чужі реальності. Там, на Майдані, б’ється десь Ліза, як рибка об скло. А я тут, у теплому, навіть занадто гарячому ліжку.

Я зібрався поїхати туди — на Майдан. Не знаю, як я думав добиратися, що там робити. Але всі там щось роблять, мусить же бути спосіб допомогти ділом — хоча б Лізі. Можна навіть механічно, без співчуття. Я збирався, але ж була перша ночі. Пам’ятаю, натягуючи лижні штани, я подумав, що лише відкину голову на подушку, на пару хвилин. І поїду допомагати, як усі нормальні люди… Нарізати бутерброди чи заварювати чай — як баби, чи, може, колупати бруківку навіть. Жбурляти я, певно, не здатен. Так, саме так, як всі нормальні — нормальні ж тепер допомагають тим ненормальним, які вирішили, що можна отак взяти й зробити Майдан. Щось обірвалось в мені, щось скосило мене, ніби повернулася давня якась хвороба. Лише кілька хвилин відпочину і піду. Лише кілька хвилин відпочину, і… я провалився.

— Ну, що, сволота, скажи, нарешті, скільки тобі платили!

Все проходить, і це пройде. Все проходить, і це пройде.

— Доларами, доларами ж! Сука!

Все проходить, і це пройде.

Холодно. Вже так холодно, що майже не боляче. Кінець! Не можуть мучити вічно, не можуть. Не можуть… Боже! Я відчув новий удар — біль у потилиці, напевно, розсікли череп, напевно, багато крові, напевно, вже ніколи я не буду нормальною людиною, навіть якщо виживу. А я не виживу, не треба тішити себе надією.

— Подихай, сука!

Це точно кінець. Вже близько. Так, дуже чітко, треба зібратись. Треба помолитись. Помолитись. За синочка. І за дружину. І за себе. Та не виходить же! Господи, де слова? Які слова молитви? Не виходить! Лежу і згадую російське кіно… Не пам’ятаю назви… До біса назву. Там десь п’ять чоловіків, втікачів зі сталінського табору, оточили їх. І вони стоять пліч-о-пліч, колишні офіцери, і не збираються здаватись… Їм щось кричать про те, що закон і сила не на їхньому боці. Закон і сила. Сила — ось що закон, а мало б бути інакше. І так фігово їх оточили, у самому кінці фільму, коли вже мали б урятуватись, перемогти, і от — кінець, засідка. І головний втікач просить пробачення у своїх, що завів не туди. А вони йому таке, здавалось, пафосне: «Пошли мы за свободой, Иван, и мы ее получили»…

І от я вмерзаю в землю, і понівечене тіло зіллється з порожевілим від крові снігом, і на ранок хтось знайде мене — голого, осоромленого, мертвого. Вільного? «Пошли мы за свободой, Иван, и мы ее получили», — може, дружина згадає цей фільм, покаже потім Антошці, коли він виросте. Ми ж разом дивилися з нею і їли чіпси. Класичні такі чіпси, просто з сіллю, без всяких там смаків бекону — наші улюб­лені.

— Повзи, борись, ну що ж ти!

Смішно, я вже чую голоси. Янголи чи чорти? Зараз перевірю:

— Слава Україні!

— Героям слава… Повзи!

Значить, янгол все-таки. Значить, до раю. «Пошли мы за свободой, Иван, и мы ее…»

— Де ти?! Встань, сучий сину, йди! У тебе ж ноги цілі. Де ти є?

А я знаю, де я є? Я не знаю, я під Києвом, коло Бориспільської, у нас тут десь дача була в моєму дитинстві. Я підвівся на ліктях. Боляче ногам, на животі велика рана, здається, і голова йде обертом — і я знаю, що там, на потилиці, мабуть, велика діра. Я знаю, а янгол вдає, що не знає. Темрява крутиться, тіні, вогні… Вогні? Я повзу на далеке світло, до Олі, з якою ми їли чіпси, класичні, з сіллю, і весільний коровай, так, з сіллю теж… Оля сміялась дзвінко і радісно, і я кружляв її по залі, і гості аплодували. Гірко! Поцілуй мене, Олю, — я помираю. Я повзу на далеке світло — для тебе. Щоби був шанс,