Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Я бачу вас, підійду через хвилину, — і завершила, вклала в долоню розгубленої Олі купюру, а сама побігла до виходу.

***

Гліб вдруге забрав слухавку від вуха, кидаючи на неї здивований погляд. Надзвичайно зайнята Анастасія Батьківна мало того, що не з першого разу підняла слухавку, так у другий ще і завершила, не давши нормально навіть слова сказати. Бачить вона…

— Добрий день, — дівчина підлетіла не з боку входу в університет, схопила його за руку, тягнучи кудись у сторону. Якщо точніше — за машину.

Чи то здивувавшись, чи то зрадівши, Гліб навіть опиратися не став. Слухняно обійшов автомобіль, зупинився там, де сказано, дочекався, поки на нього піднімуть не найдоброзичливіший погляд.

— Добрий, — а потім кивнув, копіюючи позу дівчини — руки на грудях, ноги на ширині плечей, у поєднанні зі зведеними на переніссі бровами — вражає.

— Як ви мене знайшли?

— Пампушок — базікало.

Настя прикусила язика, в думках насваривши й себе, що видала цілу купу інформації, яку говорити на тій єдиній вечері з Піром не мала б, і його, бо дійсно виявився базікалом.

— Тому тепер я знаю про тебе все, Настя Веселова… — Гліб хмикнув, а ось дівчинка, судячи з усього, не зраділа, тільки дивитися стала ще більш вороже. Так, перегнув, налякав, доведеться виправлятися… — Нам дійсно поговорити потрібно, може, пообідаємо десь?

— Ні, — Настя впевнено похитала головою, не допускаючи навіть можливості наполягати. Після останніх його слів, вона відчула себе жахливо некомфортно. Неприємно чути, що хтось 'знає про тебе все'. Особливо, якщо ти сама б дуже не хотіла, щоб комусь взагалі було до тебе діло. А Настя ж не хотіла… У будь-якому разі собі про це дівчина повторювала десятки разів на день.

— Добре, як хочеш. Поговоримо тут, — Імагін окинув поглядом вхід, студентів, які сновигали тротуаром, а потім знову повернувся до Насті. — Я їду на кілька днів, можливо, до твоєї… зміни в Метелику, — чоловік задумався. Мабуть, довго підбирав слово, — можу не встигнути.

— І що?

— А те, що без нагляду залишати тебе — небажано.

— А ви, отже, знову слідкуєте?

— А то ти не помітила, — Імагін підняв брову. Мовляв, ну спрбуй, збреши, що не помічала або не збреши, але тоді поясни, чому не стала з’ясовувати.

Тусі довелося зло промовчати.

— Так ось, я їду, тому потрібно щось вирішити…

— Що вирішити? — Настя не знала, як реагувати. Зовсім. Взагалі. Ні грама. Стороння людина говорить, що стежить за нею, ставить перед фактом, що на якийсь час стежити перестане, а потім пропонує… щось із цим вирішити.

— Мені достатньо буде чесного слова, що ти не станеш встрявати в нехороші ситуації, говорити з поганими людьми та вештатися нічними вулицями. Усе. Хоча ні… Дай ще телефон, будь ласка.

Не те щоб її реально запитували, скористалися здивуванням, витягнули стиснутий у кулаці телефон, зробили якісь маніпуляції.

— Мій номер у тебе є, ось ще один — робочий, він теж буде зі мною, у разі потреби телефонуй на нього.

На повернутому до дівчини екрані так і горів напис 'В разі потреби (Гліб)'. Відмінно.

— Стоп, — і от на цьому 'гальмувати' Настя перестала. Узяла свій телефон із чужих рук, витягнула долоню, закликаючи помовчати, заговорила сама. — Глібе Юрійовичу, або я, або ви чогось не розумієте. Я вдячна вам за допомогу, але… Більше її я не потребую.

— Менше теж. — Перешкоджаючи подальшим спробам обуритися, Гліб узяв її долоню у свою, опустив, довелося навіть на кілька кроків наблизитися, тому що випускати руку він не поспішав. — Я буду безмежно радий, якщо ти не зателефонуєш, тому що це буде означати — усе добре. Але в разі потреби… Не варто відмовлятися від допомоги, за яку з тебе нічого не вимагають. Та й у мене свої причини — буде спокійніше.

— Вам?

— Мені.

— А вам-то яка справа?

— Це ми, здається, уже з’ясовували. В мене є до тебе справа. І я все чекаю, коли ти перестанеш дивитися вовком, щоб…

— Трахнути?

— Господи, — Імагін закотив очі, — на каву запросити. Хоча б. А там може і…

— Чому ви не прийшли в Метелик на минулих вихідних?

Перехід вийшов різким, але що відповісти на 'каву і…' Настя не знала.

— А ти чекала?

— Пампушок засмутився.

— Ні, ти мені скажи, чекала? — в очах Імагіна загорілася неабияка цікавість — тепер же не відчепиться.

— Чекала. Звикла, знаєте, що танцюю, як мавпа під ковпаком, а ви спостерігаєте…

— Ну ти сама ж почала…

— Я? — ось тепер здивувалася вже Настя. Навіть голос підвищила, очі збільшила, руки знову опустила.

— Так це ви! Це через вас! Ви ж мене звільнити хотіли!

— Я? — естафета по здивуванню була успішно передана назад Імагіну. — За що? Я, звичайно, не ідеальний, але звільняти нікого не збирався…