Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Я роблю глибокий вдих, коли потрапляю надвір. Тремчу під пронизливим вітром і накидаю на голову капюшон, щоб ніхто не помітив моїх сліз. Благо погода дозволяє, інакше люди дивно дивилися б на мене.

Я йду з опущеною головою, капюшон закриває пів обличчя. Перетинаю дорогу і прямую до парку навпроти будівлі університету. Там розташований невеликий ярмарок з усілякими ласощами, а ще варять чудовий глінтвейн. Ось він мені зараз найбільше потрібний.

Я роблю замовлення і поки чекаю на нього, відчуваю, як у кишені починає вібрувати телефон.

Дістаю його і серце пропускає удар.

На екрані висвічується ім'я Дамір.

Я прочищаю горло і приймаю виклик, не роздумуючи.

— Так?

— Привіт, кошеня, ти де? Я перед входом стою, чи в тебе ще пари? — Його голос діє на мене заспокійливо. Так би слухала без зупинки.

— А, ні, я вже пішла.

— Далеко?

— Не дуже, — зізнаюся неохоче. - У парку навпроти. Біля лавки «Карамелька».

— Зараз прийду, дочекаєшся?

— Так.

Я опускаю руку, пальці стискають корпус телефону, у грудях розливається тепло. Він кинув свої справи через те, що побачив мене заплаканою? Тому пішов слідом? Від такої здогадки навіть сльози висихають.

— Дівчино, візьміть, — я обертаюся на голос хлопця, який простягає мені картонну склянку гарячого глінтвейну.

— Дякую, — я грію замерзлі руки, притиснувши долоні до склянки з напоєм і вдивляюся в далечінь. Помічаю Даміра, який швидким кроком прямує в мій бік.

Я завмираю з дурною усмішкою на обличчі. Спостерігаю за його наближенням. Нарешті він зупиняється поряд зі мною. Порив вітру доносить до мене аромат його чоловічого парфуму.

— Привіт, - його обличчя наближається до мого, губи ковзають моїми. Легкий поцілунок змушує кров у моїх венах текти швидше.

— Привіт, — сором'язливо дивлюсь на нього з-під опущених вій. За вчорашню запальність соромно. А ще щоки горіти починають, коли згадую, що він зі мною робив у ліжку.

— Хто тебе образив? — він обхоплює пальцями моє підборіддя, змушуючи підвести голову і подивитися на нього.

Дамір виглядає незадоволеним, вимогливим, на його обличчі вздуваються вени.

— Я… — замовкаю.  Жалітися не хочеться, як і розповідати подробиці ситуації, що склалася — Предмет завалила, от і розплакалася, — зізнаюся йому і майже не брешу.

Дамір миттю розслабляється, риси на обличчі розправляються.

— Іспит - це ж така дрібниця. Хочеш поговорю за тебе з ким треба?

— Ні, — квапливо вимовляю, хитаючи головою, — я сама.

Пальці Даміра зісковзують до моїх губ. Ніжно пестять їх і я миттєво займаюсь. Помічаю, як починає темніти його погляд. У ньому з'являється хіть.

Ми мовчимо. Дивимося один одному в очі, подумки уявляючи як займаємося коханням  і мовчимо.

Повз нас проходять люди, а ми нікого й нічого не помічаємо. Стоїмо посеред алеї і не можемо відірватися один від одного.

— Ти пробач, що вдав, що ми незнайомі, сама розумієш…

—Так, я розумію…

І в грудях раптом тісно стає від його слів.

— Я вже звільнився, поїдемо до мене? На задньому дворі є мангал, можна приготувати м'ясо. Будемо тобі настрій піднімати.

— Це було б чудово, - мої губи розтягуються в посмішці. Я кусаю Даміра за палець і він його прибирає. — Мені вже краще, дякую. Бо сьогодні щось зовсім розкисла. День тільки-но розпочався, а вже все погано.

— Ти кажи мені, якщо що, я виступаю спонсором для твого університету. Вікна мінятимемо, ремонт у деяких аудиторіях робитимемо, так що в знак подяки вони просто зобов'язані моїй дівчинці поставити всі п'ятірки, — сміється він, а мені приємно. Його дівчинка. Завчить чудово.