Читати книгу - "Українське письменство"

найкращих його речей «Єретика» (Івана Гуса); розповідав, як одного разу йому пощастило впіймати на обличчі поета (подібно як Тургенєв спостеріг в обличчі Лермонтова[371]) «прекрасное выражение поэтического творчества». Гострі громадськими поглядами поезії «Трьох літ» не припали йому до вподоби, здалися йому сміливими й небезпечними. І проте навіть пізніше, уже знаючи Шевченка як людину іншого табору, Аскоченський усіма способами його виправдує, намагаючись переложити відповідальність з поета на «несприятливі обставини» та на українське його оточення, на ненависних «цивілізаторів» та «проґресистів». Мемуари найретроґраднішого з тогочасних публіцистів, з якого так тішилася уся гумористична література 60-х рр.[372], написані рукою, що не так легко зводиться на Шевченка, як рука П. Мартоса або А. Фета.

Факт безперечний, і з’ясування йому пошукаймо в класовій свідомості мемуаристів. В особі П. Мартоса ми бачимо щонайперше українського дідича-душевласника, роздратованого емансипацією, не до краю ще зліквідованим ліберальним курсом уряду, «польською інтриґою», українофільською небезпекою і безперечною, невідпорною демократизацією цілого життя. Фет — такий саме дідич-росіянин. Який чужий і ворожий йому Шевченко і його поезія, можна бачити з того, що Тургенєв для нього «n’est pas un enfant de bonne maison»[373]. Зустріч з Салтиковим (Щедріним), дворянином, царськосельським ліцеїстом і колишнім віце-губернатором, обкидає його жаром, а в тургенєвській прозі його приваблює, головно, естетична культура, витончений смак руського «барича». Тим часом Аскоченський — «демократическая косточка», колишній бурсак. Правда, одна із скерованих в нього поезій (під час служби його в Кам’янці 1849—1851 рр.) називає його «зазнавшимся поповичем»; правда, в середині сорокових років він шукає собі зв’язків в аристократичному товаристві Києва, присвячуючи поезії титулованим адресаткам, користується протекцією генерал-губернатора Бібікова, в домі якого живе, але цього ще мало, щоб віднести його «к кругу великосветских повес Киева»[374]. В генерал-губернаторському домі Аскоченський почував себе нелегко, або вірніше: не завжди легко[375]. «Великосветский повеса», він, за висловом Лескова, практикує «преимущественно по купечеству». І часом ладен густо підкреслити демократичність свого походження. Відповідаючи на віршований «Совет зазнавшемуся поповичу», він знаходить у своїй відповіді влучні слова «на адресу недоречної пихи служилого дворянства»:

Да, я попович, не купец, Не шляхтич, хамское отродье. Мой вечной памяти отец Не назывался благородье, — Был благороден по делам, А не по шпаге и усам. Мой род по книге шнуровой Не значится происхожденьем: Прапрадед мой за голос свой Попал в сие благословенье. Да, я попович, не холоп, Не голый выходец из немцев, И не расстрига, не распоп, Не из кабатчиков-сидельцев. Отец вином не торговал, Не разводил его водицей И через винный капитал Не сделался он важной птицей, і т. д.[376].

На своїй демократичності кладе наголос Аскоченський і в спогадах про Шевченка. Правда, спочатку на запитання поетове, чи не з козацького він роду, він, немов шукаючи ґрунту, розповідає про апокрифічного якогось прадіда, донського осавула Кочку-Сохрана. Але в дальшій розмові енергійно і недвозначно самовизначається як «мужик»:

«Ми зійшли з гори на Хрещатик; прощаючись, я запросив його завітати до мене.

— А де ви живете?

Я сказав.

— Уа, — відповів він. — То великий пан. Нам, мужикам, туди не можна.