Читати книгу - "Українське письменство"

— Але ж у цього пана, — заперечив я, — живуть же мужики, і перший з них я.

— Правда? — спитав він, міцно потиснувши мені руку.

— Правда, — відповів я.

— То добре».

Слово «мужик», певна річ, треба брати тут не у властивому його значенні: воно повинно характеризувати тільки таких людей, як Аскоченський, що, не маючи ні переваг народження, ні матеріальних достатків, прогортають собі стежку власним хистом. Таке великою мірою було в 40-х рр. становище і Шевченка, і Аскоченського. І стосунки останнього до Бібікова мають дещо аналогічного з стосунками Куліша до «любителя талантливой молодежи», «дуэлиста-майора и дилетанта бюрократии» Михайла Юзефовича і, можливо, Костомарова — до Фундуклея. Перед нами люди різного соціального походження, з різною «класовою аперцепцією» (вигнаний з маєтків дворянський син Костомаров, «полупанок» Куліш, попович Аскоченський, кріпак Шевченко), але всі вони свою роботу провадять під протекторатом офіціальних осіб або дворян-меценатів і, буваючи в їх школі, свідомо чи напівсвідомо, ідеологічними побудуваннями чи поводженням так чи інакше себе їм протиставляють. Пізніше їх стежки, з дальшим виходом суспільства на шлях капіталістичного розвитку, розходяться, але й тоді ця розхожість не зразу усвідомлюється. Тому-то, коли вірити Афанасьєву-Чужбинському, так і дивує Шевченка пізніша охоронницька лінія Аскоченського в «Домашней беседе». «А знаєш ти, — говорить він Афанасьеву р[оку] 1858-го, — що «Домашнюю беседу» видає той самий Аскоченський, которого ми знали в Києві. Чи можна було надіятись?»[377]

Репутація Аскоченського р[оку] 1861-го, коли його спомини з’явилися друком, була остільки непоказна, що його не ворожі відзиви про Шевченка здалися декому ганьбою для поетової пам’яті. Принаймні, тоді ж таки в «Русском инвалиде» з’явилася замітка якогось Н-ва, де твердилося, що все, розказане в мемуарі, є наклеп і неправда[378]. Пізніша лиха слава редактора «Домашней беседы» і ця замітка «Русского инвалида», видимо, заважили дещо і в очах біографа поетового О. Я. Кониського, коли він, торкнувшися знайомості з Аскоченським, намагається виправдати цю знайомість особистою вдачею поета: «Не треба дивуватись, що Шевченко зайшов у гості до такої людини, як Аскоченський. Не забуваймо, що вдача у Шевченка була надто м’яка»[379]. Виправдання, треба сказати, не зовсім слушне. М’якість характеру не завадила Шевченкові р[оку] 1858-го виразно показати тому ж Аскоченському, що дальше знайомство межи ними неможливе, і твердою ж рукою ввести колишнього приятеля Афанасьєва-Чужбинського в русло досить далеких і холодних стосунків звичайного знайомого. А коли зважити, що Шевченко сходився з людьми не зразу, «измеряя слова и движения с недоверчивостью»[380], то чи не вірніше буде припустити, що «екс-професор Духовної академії» і майбутній публіцист-обскурант не був ще р[оку] 1846-го такою людиною. Не можна погодитися і з тими коментарями, якими народницько-іконописний Кониський супроводить свої цитати із спогадів Аскоченського. «З тих споминок коли що й можна взяти для характеристики поета, так хіба зовсім зайві факти, що свідчать про його толерантність. Зате про характеристику самого Аскоченського дещо з його споминок можна і треба взяти» (1, 203). І далі Кониський по-своєму розказує епізод з читанням на помешканні Аскоченського, в домі генерал-губернатора Бібікова громадських поезій Шевченка; розповідає і про те, яким способом господар, уважаючи все те незручним і небезпечним, випровадив гостей. Слова Аскоченського: «Мені становилося ніяково» викликають у Кониського таку іронічну увагу: «Річ натуральна, ґувернерові бібіковського небожа зовсім-таки «ніяково» було, не личило слухати, та ще при жандармі, такі вірші, як, напр[иклад], «Сон» (1, 204). Отже, із коротенького фактичного повідомлення Аскоченського біограф Шевченка зробив одразу кілька не оправданих матеріалом висновків: 1) нізвідки не видко, щоб Шевченко читав у бібіковському домі найреволюційніші поезії своїх «Трьох літ», — як «Сон» або «Кавказ»; 2) ніщо не дозволяє нам говорити, що жандармський офіцер А-в, з яким Шевченко заходить в гості до Аскоченського разом і тримається по-приятельськи, був свідком небезпечним; 3) навряд Аскоченський так уже пишався гідністю ґувернера у генерал-губернаторському домі, а небезпека навернутися на слухи всесильного генерал-губернатора була остільки мала, що нею можна було б знехтувати. В цілому освітлення епізоду, як і характеристика «переполошеного професора», не зовсім в’яжуться з тим, що ми знаємо про ту добу і людей.

Освітлення Кониського невірне перш усього щодо особи Аскоченського: це була людина ширшого розмаху і більшої обдарованості, енергійна, смілива і навіть не без зухвальства. Що це так, можна побачити з коротенького перебігу головних фактів його біографії[381].

Вихованець Воронезької семінарії, відряджений в числі найздібніших до Київської духовної академії, він ще на шкільній лаві звернув увагу викладачів своєю обдарованістю. Усна традиція, переказана в Лєскова, серед його протекторів називає тогочасного ректора академії Іннокентія Борисова, відомого ієрарха, богослова і церковного оратора. Закінчивши академію р[оку] 1839-го зі ступенем маґістра богослов’я та словесних наук, Аскоченський зразу затверджений бакалавром (ад’юнкт-професором) при кафедрі слов’янських наріч; викладав він спочатку польську та німецьку мови, згодом він перейшов на патристику, і єсть відомості, що за короткий час «изучил отцов церкви, как немногие специалисты». Разом з тим викладав «русскую словесность»