Читати книгу - "Покоївка для незвичайного актора, Анастасія Бойд"

Крістоф

Я жахливий. Просто чудовисько... У дівчинки температура 39, а я навіть не відчув одразу її жар за своєю хіттю і егоїзмом. Навіть, якби Софі не захворіла, це все одно не нормально. Я трахнув її напівсплячою, наче якусь безвідмовну ляльку, яких у мене було безліч... Я маю не на побачення водити Софі, а вигнати з дому, щоб в неї навіть не виникло інших бажань, крім як піти і зненавидіти мене. 

Мені давно не було так соромно. Я знайшов жарознижувальні пігулки, якісь пастилки та спреї, напоїв Софі чаєм та ліками, і зрозумів, що соромлюся дивитися їй у вічі. Вона багато на що не зважала, але це вже занадто. Огидно, що я навіть кінчив від цього...

– Обійми мене, будь ласка, - натомість, промуркотіла моя рум'яна дівчинка, загортаючись в ковдру, але я був впевнений, що не маю тепер права торкатися її. Вона одужає і піде звідси. Піде сама, або... Я її вижену.

– Пташенятко, намагайся заснути. Так ліки швидше подіють, - дбайливо сказав я, незграбно ховаючи погляд. – До того ж... Тобі і без мене жарко.

– Будь ласка...

Чому? Навіщо вона так принизливо прохає моїх обіймів?

– Засинай... Я не турбуватиму тебе, лягу в твоїй кімнаті, - непохитно відмовив я, і очі моєї намистинки гнівно спалахнули.

– Не треба. Я сама піду в свою кімнату, - Софі звідкілясь знайшла сили, щоб підхопитися з ліжка, і пішла до виходу. – Не знаю, чи дозволено це на вашому підприємстві, але завтра я піду на лікарняний. Додому.

Софі гупнула дверима, і я відчув себе ще нікчемнішим мудаком. Намагався бути шляхетним, а натомість просто образив хвору слабку дитину... За стіною почувся вий. Дідько... Софі почала ридати, як невгамовна. Цей процес вже зайшов далеко, і мабуть незворотньо, тому що я побіг, наче песик заспокоювати дівчину.

– Ти мною гидуєш? - крізь схлипування, одразу спитала Софі, і я кинувся до неї, міцно-міцно обійнявши ззаду.

– Дурниці.

– Тоді чому?..

– Сонечко... 

Мені було боляче чути, що Софі відчуває себе якоюсь не такою для мене. Люба, ти ідеальна...

– Тобі тільки було цікаво трахнути мене? - гірко плакала вона, краячи моє серце. – Вибач, що в мене такий слабкий імунітет, і я порушила твої плани.

Боже, що вона верзе? Чи це лихоманка так впливає на мозок моєї розумниці? 

– Дурненька... - усміхнувся я, притискаючи дівчинку до себе. Яка ж вона крихітна. – Я лише хотів, щоб тобі не було гірше через мене.

– Тоді просто будь поруч, якщо не хочеш добити мене.

Не розумію...

– Чому ти так засмутилася через це? Невже хочеш, щоб я знову торкався тебе після свого вчинку? - прозвучало дуже абсурдно, враховуючи, що я вже знову її торкаюсь.

– Я хочу когось поруч, коли мені погано. Хочу, щоб хтось піклувався про мене... Колись, про мене піклувалася бабуся, поки сама не почала потребувати турботи. Насправді... Мені самотньо, - тихо схлипнула Софі, почавши гладити мою руку, якою я її обіймав. – Буде дуже підступно, якщо я вчеплюся в тебе лише задля того, щоб бути комусь потрібною...

– Ти можеш чіплятися за мене з будь-яких причин, якщо хочеш. Але буде дуже підступно, якщо я цим скористаюся, - зітхнув я, і поцілував її шию, обережно прибравши волосся. 

– Байдуже... - хрипко вимовила Софі, і здається, заспокоїлася. Минуло кілька хвилин, і Софі прошепотіла дуже мляво і сонно. – Не кидай мене... Я так давно мріяла...

– Наскільки давно?.. - вкрадливо спитав я, але відповіді не почув. Софі нарешті заснула. 

А я заснути не зміг, навіть не зважаючи на заспокійливе. Спочатку обережно обіймав дівчинку, потім вона повернулася до мене обличчям, і я роздивлявся її сплячу. Уві сні її тоненькі риси здавалися ще гострішими. Софі вже побілішала, і я торкнувся її чола. Так... Вже не гаряча. Хоча, це з якого боку подивитися... Я на межі збудження, наче хтивий виродок, який зовсім не відчуває момент. А в цьому моменті – невинна вона і брудний я, – до сказу закоханий в неї, і мабуть, вже давно. Софі не заслуговує такої історії кохання. Не заслуговує такого чоловіка. Такого батька для своїх дітей... Софі має жити в маленькому будиночку з милим хлопцем, якому вона пектиме своє смачнюще мигдалеве печиво, з яким ходитиме в кав'ярню до своїх друзів, і питиме не каву, а молочний коктейль з банановим смаком. Все, як вона любить. І її друзі теж товаришуватимуть з її хлопцем, тому що вони всі молоді і мають багато спільного. Мені відомо стільки дрібниць про Софі, але чи має це хоч якесь значення? Що з того, що я знаю про її смакові примхи? Що з того, що я одразу розумію за її мімікою про бажання спитати щось, коли вона ще навіть мовчить? Вона чухає ніс, коли нервує... Спить з напіввідкритими повіками. Часто щось шепоче уві сні, а інколи посміхається... Вона танцює арабські танці під час прибирання, інколи під музику, яка зовсім для цього не підходить... Іноді навіть під диско. З цього складається Софі, але це так неважливо для справжніх стосунків... Ловити такі дрібниці, це наче присвятити вірші коханій, але не робити для неї більше нічого. Продовжувати писати, спостерігаючи, як вона мучиться зі своїми проблемами, чекаючи на діяльну допомогу.

Поки Софі хворіла, я піклувався про неї так, як вона того заслуговувала. Не заради того, щоб отримати її прихильність, а заради неї. Проте, погляд моєї Софі з кожним днем ставав все ніжнішим і ніжнішим... Дівчина закохується в мене. Вона неуважна, сором'язлива, усміхнена, і надто добра. І я не знаю відповіді на головне питання – чи дійсно нам треба йти на побачення?