Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

Повернувшись до Англії наші з Джекі стосунки почали холонути, у грудні 1976-го ми роз’їхалися, а ще через два роки розлучилися. Причини розриву доволі зрозумілі. Каліфорнія розширила мої горизонти, і, хоча я відмовився від постійної посади в Дейвісі, повернення до Кембриджа посилило розчарування і зрештою невдоволення. Перед поїздкою до Штатів ми з Джекі жили в крихітній двокімнатній квартирі, аж ось очевидно настав час купити щось більше. Але операції з майном, як то буває, вимагають серйозних рішень. Доти, як бачу з нинішньої перспективи, я просто рухався колією, яку проклала для мене магістратура. Тепер же я не був настільки впевненим, що хочу саме такого життя. Я не міг до кінця змиритися, що це й усе: одна кар’єра, один університет, один дім, одна дружина.

Коли ми з Джекі розійшлись, я на якийсь час поїхав до Франції, щоб зібрати матеріали для своєї другої книжки «Соціалізм у Провансі». У першій половині 1977 року я чимало часу провів у Нижньому Провансі, у департаменті Вар, де були мої джерела. Кембриджський економіст, мій колега з Кінґсу Ніколас Калдор дозволив мені пожити в його домі в Ля-Ґард-Френе, невеликому містечку кілометрів за дванадцять на північ від Сен-Тропе. То був чудесний прованський таунхаус XVIII століття на вулиці порожніх будинків із зачиненими віконницями: з одного боку залитий сонцем, з іншого — тінь, трава й пагорби. Уперше з вісімнадцятирічного віку я знову щасливо парубкував. Жив сам, із чіткою метою і мінімумом речей, необхідних для роботи й життя: машина, валіза одягу, достатньо грошей і будинок, який був моїм до літа.

Життя в Ля-Ґард-Френе мало свій давній усталений лад. Поки наприкінці літа не з’являлися туристи, це все ще був типовий старий Прованс: кілька перестарків навіть досі говорили традиційним діалектом. Щоденний рух овець і вівчарів, одвічні моделі сільської економіки й вуличне життя села на пагорбах: майже як у XIX столітті. Моя тема — економічні й соціальні витоки сільського соціалізму — розгорталася просто довкола мене. Як не глянь, мені було комфортно.

Щоранку я вставав, вивалювався з дверей у древній «Сітроен DS 19» з відкидним дахом, який купив після повернення зі Штатів, заводив його, штовхаючи з пагорба (стартер був зношений), і — позаяк увесь шлях до узбережжя йшов униз — заряджав авто достатньо, щоб потім дістатися назад. Я паркувався в Сент-Максімі, купував багет, сир і фрукти, пляшку води, місцеві газети і три години проводив на пляжі, то плаваючи, то читаючи. Тоді знову в машину й нагору, душ, короткий сон, а відтак — довгі години праці над книжкою, до глибокої ночі.

Пообіддя я проводив у сільських бібліотеках, муніципальних архівах, архіві департаменту в поблизькому Драґіньяні та міському архіві прибережного Тулона. По тому, готуючи інші книжки, я вже ніколи не працював так інтенсивно і в такому єднанні з місцевістю. Той досвід підтвердив моє переконання, що історик ніколи не має братися за первинні дослідження, засновані на джерелах, якщо не може забезпечити собі близький і тривалий доступ до архівних матеріалів. Дистанційні дослідження із принагідними швидкими виїздами щонайменше розохочують, а зазвичай просто не сприяють виконанню свого завдання.

Ось я наближався до тридцяти і, на прикрість батькам, розлучався з першою дружиною. Звісно, то було не останнє моє розлучення, і моя сестра Дебора розлучиться двічі; зрештою навіть мої батьки розійшлися. Але те моє розлучення було першим у нашій сім’ї. Хоча згодом я дізнався, що розлучення та повторні шлюби, з різними перестановками і змішуваннями, не були рідкістю в історії моєї родини. Однак я і мої батьки достатньо асимілювалися в Англії 1950-х, щоб сприймати розірвання шлюбу як річ незвичну, якої слід уникати.

Попри мою нововиявлену неспроможність знайти підхожу дружину, батьки вважали, що життя в мене добре, хоч і не зовсім їм зрозуміле. Для них не було очевидним, що я «працюю» у звичному сенсі слова, особливо тому, що працедавці, схоже, не заперечували проти мого піврічного зникнення на півдні Франції. Моя мати, на яку (разом з усім її поколінням) дуже вплинуло безробіття 1930-х, боялася, що через тривалу відсутність університет позбавить мене роботи. З часом батьки почали розуміти, як влаштоване академічне життя, дослідження й посадові розклади, — хоча навряд чи хтось із них цілком усвідомлював, що саме я роблю, доки не вийшла (і стала успішною) книжка «По війні».

У 1977 році, розмірковуючи й пишучи про французьких селян і робітників у XIX столітті, я, мабуть, усе ще відстоював і навіть практикував своєрідний марксизм, хоча політично від нього дистанціювався, а його вплив на свою працю визнавав лише почасти. Моя перша книжка теж присвячена марксистам, але то не була соціальна історія в тогочасному розумінні, адже йшлося насамперед про політичні партії та діячів.

Я нічого не мав проти того, що вважав класичною соціальною історією. Навпаки: понад усе в ті роки мене мотивував приклад Моріса Аґульйона[33] і його «Республіка в селі». Аґульйон визначив і проілюстрував джерела політичного радикалізму, які сформувались у французькому селі в першій половині XIX століття, зокрема описав дуже поширені надії на такий собі сільський соціалізм, яким поклав край переворот Луї Наполеона Бонапарта 1851 року.

Підо впливом Аґульйона та інших істориків сільського Півдня я взявся писати власну низову соціальну історію — регіональну розвідку про Прованс кінця XIX століття, хоча в певному сенсі такі конкретні історичні теми не були моєю сильною стороною і суперечили моєму інтелектуальному чуттю. Я з головою занурився в ті варські архіви. Багато років до того мій кембриджський викладач Крістофер Морріс[34] повчав мене (не без пафосу), що історик мусить знати, скільки коштувала свиня на щорічному ярмарку. Що ж, по роках досліджень я знав ціну свиней (і багато чого іншого) на ярмарках у Варі на кожен рік від 1870-го до 1914-го. Я теж (нібито твердило моє дослідження) вмію писати соціальну історію як слід. І я написав. І вже ніколи до неї не повертався.

Мене щиро бентежило соціально-історичне письмо 1970-х років. Економіка, політика, навіть саме суспільство вислизали з