Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

Я вивчав нову історію, тому що вона здавалася очевидним шляхом до інтелектуальної залученості й громадянського внеску. Але як можна бути інтелектуально небайдужим громадянином, а тим паче промовляти до співгромадян, коли у своїй праці так явно переймаєшся лише соціальними маргіналіями, цікавими тільки іншим науковцям? Багато моїх колег, здавалося, напівсвідомо долучилися до якоїсь наукової вакханалії: вільнодумного перекручування ролей, де другорядні соціальні історики могли розгулятися й узяти гору в дисципліні, принижуючи і скидаючи провідних науковців, чиї публікації та міркування визначали професійний курс у попередніх десятиліттях.

Отже, я не слідував головним тенденціям у своїй дисципліні, що рухалися, з одного боку, до теорії модернізації, а з іншого, трохи відстаючи, — до «культурних студій». Певно, особливо мене дратувало, що ці нові підходи до соціальної історії претендували на розширення чи збагачення марксизму, у якому мало чого тямили.

Тогочасна теорія модернізації завдячувала поважним попередникам із 1950-х років та їхнім працям про індустріальне суспільство: передусім Ральфові Дарендорфу і Реймонові Арону. Однак у своїх примітивніших формах вона пропонувала бачення прогресу з чітким і безсумнівним фіналом — індустріальним суспільством і його політичною двійничкою, демократією. Мене все це вражало як доволі кричуща та незграбна телеологія з уявленням про однозначність минулих процесів і майбутніх результатів, яка для мене як історика — і навіть, хоч як дивно це звучить, історика-марксиста — була чужою. Що ж до культурних студій, вони гнітили мене поверховістю: адже керувалися потребою відокремити соціальні дані й досвід від усяких економічних коренів або впливів, аби відмежувати свої твердження від дискредитованого марксизму, у якого поза тим чимало всього безсоромно запозичували.

У політичних й академічних дискусіях попередніх десятиліть марксизм завжди врешті-решт трактували як історичну модель, яку урухомлює двигун пролетарського інтересу й дії. Але саме тому, коли в розвинених суспільствах зменшилася чисельність і вага «синьо-комірцевого» пролетаріату, марксизм виявився вразливим перед неправдоподібністю власних засновків.

Що, власне, відбувається, коли пролетаріат перестає функціонувати як двигун історії? У руках практиків культурних і соціальних студій 1970-х років ця машина ще була придатна для використання: просто «робітників» треба було замінити на «жінок», або студентів, або селян, або темношкірих, або — рано чи пізно — на геїв, бодай на якусь групу, що мала вагомі підстави не задовольнятися наявним розподілом влади й повноважень.

Усе це вражало мене наївністю та незрілістю: роздратування, зумовлене особливостями моєї освіти. У 1970-х я опинився у такому собі часовому викривленні. Я розумів і великою мірою поділяв світогляд мислителів штибу Еріка Гобсбавма й Едварда Палмера Томпсона — більше, ніж зацікавлення мого академічного покоління. Цих авторів сформували проблеми 1920–1930-х років, і ці ж проблеми я вибрав для своєї дисертації.

Американські сучасники, здавалося, мчали вперед особливо швидко, не встигнувши вповні осягнути, що втрачають. З іншого боку, я здобув докторський ступінь у двадцять чотири роки й почав викладати, коли мої ровесники тільки знайомилися з науковими керівниками, заохочувані шукати нові сфери зацікавлень і методи. Я прокладав собі шлях наодинці, позбавлений поколіннєвих орієнтирів. Може, воно й не дивно, що схильності власного покоління не раз викликали в мене спротив.

У ті роки я не завжди робив слушний вибір. У 1977 році, невдовзі після повернення з Провансу до Кембриджа, я познайомився з Патрицією Гілден[35], магістранткою з Дейвіса, яка приїхала працювати зі мною. Під її впливом у своїй критиці нової соціальної історії я зробив виняток для жіночої історії, хоча насправді дуже мало знав про цю тему, а те, що знав, мене не вражало. Однак Патриція була дуже наполегливою і впевненою в собі феміністкою, різкою і безкомпромісною: це дивним чином підкуповувало. Тож, не соромлячись непослідовності, я потурав жіночій історії, залишаючись невблаганним у своїй погорді до решти міждисциплінарних студій чи студій ідентичності.

Наші стосунки зародилися під нещасливою зіркою, і не тільки тому, що змусили мене перетнути межу інтелектуальної чесності. Наступні кілька років я мотався між Англією й Америкою, часто вслід за Патрицією, яку, здавалося, вічно не влаштовувало поточне перебування. Навесні 1978 року я успішно подався на дві молодші посади у США — в Гарварді та Каліфорнійському університеті в Берклі. Я обрав Берклі: мовляв, Гарвард надто нагадує Кембридж, який я лишив позаду. Принаймні так я собі пояснював. Та головним чинником було те, що Патриція хотіла повернутися до Каліфорнії. Мені теж імпонувала така ідея, хоча мої інтелектуальні захоплення вже відходили від соціально-історичної тематики, якою я і зацікавив Берклі.

Так я застряг у Каліфорнійському університеті, де в 1978–1980 роках викладав соціальну історію всупереч власним уподобанням. Одного семестру я запропонував курс з історії соціалізму та комунізму в Європі. Зголосилося понад дві сотні студентів, тож задуманий семінар врешті перетворився на великий лекційний курс. Дійшовши до Льва Троцького і трагедії Російської революції, я зрозумів, звідки така популярність. Ще з 1920-х деякі марксисти (власне, леніністи) бачили у Троцькому непізнану альтернативу, точку, в якій історія збочила зі шляху, заморського короля. Як виявилося, у Північній Каліфорнії кінця 1970-х таких усе ще не бракувало. Після лекції про Троцького до мене підійшла група молодих людей, які сказали щось таке: «Тоні, нам дуже сподобався ваш курс, і ми хотіли спитати, чи не могли б ви виступити перед групою Четвертого Інтернаціоналу в Сан-Франциско, розповісти їм про помилки Троцького і як їх уникнути наступного разу».

У тому далекому краї я знайшов відображення юнацьких захоплень мого батька — і, певно, власних. Що пішло не так у революційній лівиці? Може, її поразка почасти призвела до страхітливого насильства 1930–1940-х у Європі? Для цих студентів, як і для мого батька та деяких його друзів, такі питання все ще вели до особистостей: відповіддю на дилему ленінізму був Троцький, а не Сталін. Я ніколи не розглядав цих проблем у такому аспекті, а на той час давно відійшов від революційного марксизму в будь-якій формі. Але я вловив знайомі відчуття, знайому тугу. І зрозумів, що насправді викладав професійний курс із практик крайньої лівої політики з історичним нахилом. Берклі вмів причарувати.

Однак Патриція наполягла, щоб ми жили в Дейвісі, а не в Берклі. Там ми й поселилися, тож до Берклі я мусив діставатися університетським автобусом, по сто кілометрів