Читати книгу - "Загублений світ"

Утім, до цього не дійшло. П’ятьох індіанців приберегли на сьогодні, але бенефіціантами[53] в цьому спектаклі були б Саммерлі і я. Челленджер, очевидно, викрутився. Зрозуміти мавп не так вже й важко, тому що вони висловлюються головним чином знаками. І от, стежачи за їхніми переговорами, я вирішив: настав час діяти. Деякі плани в мене вже були. Але доводилося покладатися тільки на свої сили — від Саммерлі користі ніякої, Челленджер не кращий, їм вдалося зійтися разом на яких-небудь кілька хвилин, і вони відразу розпочали люту суперечку з приводу наукової класифікації цих рудих дияволів, що тримали нас у полоні. Один твердив, що це яванські дріопітеки[54], другий називав їх пітекантропами[55]. Просто здуріли обидва! Але в мене було зовсім інше на думці. Насамперед я звернув увагу, що рівною місцевістю ці тварини бігають гірше людини, бо ноги в них короткі, криві, а тулуб важкий. Челленджер, і той дав би фору найкращому їхньому бігуну, а ми з вами справжні чемпіони порівняно з ними. Потім ще одне досить важливе спостереження: вони жодного уявлення не мають про вогнепальну зброю. Як на мене, їм було навіть невтямки, що трапилося з тією мавпою, яку я поранив. Одне слово, тільки б нам добратися до своїх гвинтівок, а там ми їм покажемо.

І от сьогодні на світанку я дав своєму вартовому здоровенного стусана в черево, примчав у табір, захопив вас, гвинтівки… А подальше вам відомо.

— Але що ж буде з нашими професорами? — жахаючись скрикнув я.

— Треба виручати їх. Втекти зі мною вони не могли — Челленджер сидів на дереві, а в Саммерлі не вистачило б сил, тому я вирішив, що насамперед треба дістати гвинтівки, а вже потім рятувати інших. Правда, мавпи можуть знищити їх з помсти. Челленджера вони навряд чи зачеплять, але за Саммерлі не ручаюся. Втім, йому так чи інакше загрожує смерть. У цьому я цілком переконаний, так що моя втеча не могла погіршити становище. Але тепер честь зобов’язує нас або врятувати товаришів, або поділити з ними їхню долю. А тому, дорогий мій юначе, кайтеся в гріхах, очищайте душу, бо до вечора ваша доля буде вирішена.

Не знаю, чи вдалося мені передати тут характерну для лорда Рокстона манеру висловлюватися — уривчастість, енергійність його фраз, глузливу відчайдушність тону. Ця людина була природженим ватажком. Чим ближче насувалася на нас небезпека, тим барвистішою ставала його мова, тим яскравіше розпалювалися його холодні очі, тим більше і більше стовбурчилися довгі, як у Дон-Кихота, вуса. Йому подобалося ризикувати, насолоджувався драматичністю, властивою справжнім пригодам, особливо коли це стосувалося його самого, і вважав, що у всякій небезпеці є свого роду спортивний інтерес, тому що в небезпечні хвилини людина веде жорстоку гру з долею, де ставкою служить життя. Все це робило лорда Джона незамінним товаришем, і, якщо б не страх за друзів, я б не відчув нічого, крім радості, йдучи за такою людиною на ризиковану справу.

Ми вже хотіли вибратися зі свого притулку, як раптом лорд Джон схопив мене за руку.

— Дивіться! — шепнув він. — Біжать!

З нашого місця було видно вузьку прогалину між деревами, гілки яких спліталися вгорі, утворюючи суцільне зелене склепіння. На цій прогалині з’явився загін людиноподібних мавп. Багато хто з них були озброєні кийками. Сутулі, кривоногі, схожі на оброслих волоссям потворних людей, вони бігли одна за одною, озираючись на всі боки, і раз у раз торкалися землі своїми довгими руками. Сутулість зменшувала їхній зріст, але, прикинувши на око, я визначив його футів у п’ять, не менше. З хвилину я бачив їх зовсім чітко. Потім вони сховалися за кущами.

— Ні, зараз ще рано, — сказав лорд Джон, опускаючи гвинтівку. — Краще затаїтися, поки вони не перестануть нишпорити лісом. Дамо їм ще годину на пошуки, а потім подивимося, можливо проберемося до них у місто і заскочимо їх зненацька.

Скориставшись цією відстрочкою, ми розкрили одну із захоплених із собою банок і почали снідати. Лорд Рокстон нічого не їв з ранку, якщо не вважати декількох плодів, і зараз з жадібністю накинувся на їжу. Коли ж сніданок було скінчено, ми взяли в обидві руки по гвинтівці і з повними кишенями патронів рушили рятувати друзів. Перш ніж вийти з заростей, лорд Джон зробив кілька карбів на деревах, щоб запам’ятати, у якому боці знаходиться Форт Челленджера, і в разі необхідності відразу відшукати це місце. Ми мовчки пробралися крізь хащу і вийшли на край урвища, неподалік від нашої першої стоянки. Тут лорд Джон зупинився і розповів про свої плани.

— У густому лісі ця звірина може зробити з нами все що завгодно, — сказав він. — Вони нас бачитимуть, а ми їх ні. Але на відкритому місці справа інша, бо бігаємо ми набагато швидше. Отже, поки можливо, давайте триматися відкритих місцин. Уздовж краю плато ліс рідший, відтіля ми і почнемо наступ. Йдіть не поспішаючи, будьте пильні і тримайте гвинтівку напоготові. А головне пам’ятайте: живцем у руки не даватися, відстрілюйтеся до останнього патрона. От вам моя остання порада, юначе.

Коли ми вийшли до урвища, я заглянув вниз і побачив нашого доброго негра, що палив люльку, сидячи на каменях. Як мені хотілося гукнути його і розповісти йому, що з нами сталося! Але це було ризиковано — нас могли почути. Лісова хаща, здавалося, так і кишіла людиноподібними мавпами; їх своєрідне пронизливе верещання раз у раз долітало до нашого слуху. Ми кидалися в кущі й відлежувалися там доти, поки верещання не затихало вдалині. Це дуже затримувало наше просування вперед, і нам знадобилося години дві, щоб добратися до мавп’ячого міста. Тепер воно було близько — я зрозумів це з тієї обережності, з якою йшов лорд Джон. От він махнув мені рукою, наказуючи лягти, а сам поповз далі, але незабаром повернувся назад. Обличчя його посіпувалося від хвилювання.

— Швидше! — шепнув він. — Швидше! Тільки б не спізнитися!

Тремтячи всім тілом, я підповз до нього і виглянув через кущі на галявину, що відкривалася за ними.

Цього видовища мені ніколи не забути.