Читати книгу - "Досить Катрін"

— Як справи? — запитав Колін.

Гассан повернувся до нього, наче у відповідь на запитання показавши Коліну все своє потовчене обличчя.

— Так, так, — сказав Колін, відкриваючи воду в душі. — Але поглянь на свого дружбана.

Гассан примудрився усміхнутися.

— Якби я міг усе повернути назад, — промимрив він нерозбірливо через понівечену губу. — Я б просто дав себе потоптати Чортовому Свину.

Зійшовши вниз до сніданку, Колін побачив, що Ліндсі сидить за дубовим столом і цмулить помаранчевий сік зі склянки.

— Я не хочу про це говорити, — повідомила Ліндсі упереджувально, — але сподіваюся, що з твоїми яйцями все гаразд.

— Я теж, — відповів Колін.

Він перевірив у душі. Вони були цілі, тільки чутливіші.

Ї хнім сьогоднішнім завданням, яке Голліс описала у цидулці, було інтерв’ю з жінкою на ім’я Мейбел Бартренд.

— О Господи, — застогнала Ліндсі, коли Колін прочитав їй ім’я. — Вона в іншому притулку, для дуже-дуже старих. Я не здатна сьогодні. Господи, ні. Забиймо. Ходімо всі просто далі спати.

— Я «за», — промимрив Гассан насилу розтуляючи спухлі губи.

— Гості б її розважили, — промовив Колін, який знався на самотності й нікому не бажав її.

— Боже, ну ти вмієш навіяти почуття провини, — сказала Ліндсі. — Поїхали вже.

Мейбел Бартренд жила в спеціальному будинку для літніх людей, які не можуть про себе подбати, розташованому за 25 кілометрів на південь від Ґатшота, на наступному після Hardee’s з’їзді. Ліндсі знала дорогу, тому вона сіла за кермо Чортопхайки. Дорогою всі мовчали.

Бо мали забагато тем для обговорення. До того ж Колін почувався цілковитою руїною. Життя нарешті заспокоїлося і можна було повернутися до болісного питання Катріни № 3 і його провалу в пам’яті. Але голова боліла надто сильно, щоб думати.

Чоловік-доглядальник зустрів їх у приймальні та провів до кімнати Мейбел. Це місце було значно депресивнішим за Sunset Acres. Долинало тільки гудіння апаратів, у вітальнях було майже порожньо. Телевізор, ввімкнений на каналі погоди, ніхто не дивився; двері до кімнат були переважно зачинені, а жменька пожильців, які сиділи у спільній кімнаті, мали вигляд відсутній чи зніяковілий або — й це було найгірше — переляканий.

— Міс Мейбел, — сказав доглядальник солоденьким поблажливим тоном, — до вас гості.

Колін увімкнув диктофон. Це була та сама плівка, що й учора, тож запис ішов поверх ЩОКового визнання.

— Привіт, — сказала Мейбл. Вона сиділа у регульованому шкіряному кріслі. Кімната нагадувала студентський гуртожиток: вузьке ліжко, стілець, давно непотрібний дерев’яний письмовий стіл і маленький холодильничок. Кучеряве волосся старенької, посивіле й поріділе, колись нагадувало Колінову юдо-африканську кучму. Вона випрямила спинку крісла, і від неї пахнуло старістю; запах віддалено нагадував формальдегід. Ліндсі нахилилась, обняла Мейбел і поцілувала її в щоку. Колін з Гассаном назвали себе, і Мейбел усміхалась, але промовчала.

Нарешті вона запитала:

— А це не Ліндсі Веллс?

— Так, це я, — відповіла Ліндсі, сідаючи поряд із нею.

— О, Ліндсі, дорогенька. Я так давно тебе не бачила. Вже кілька років, чи не так? Але я так рада тебе бачити.

— І я рада, Мейбел.

— Я про тебе так багато думала і сподівалася, що ти навідаєшся, але ти не приходила. Ти така гарна і доросла вже. Більше не фарбуєш волосся в синій колір, га? Як у тебе справи, дитинко?

— Усе добре, Мейбел. А як ви почуваєтесь?

— Мені дев’яносто чотири роки! Як, по-твоєму, я почуваюся? — Мейбел засміялась, і Колін за нею. — Як тебе звати? — запитала вона в Коліна, той відповів.

Мейбел нахилилась уперед і тицьнула скрюченим пальцем у Гассана.

— Голліс, — звернулась вона до Ліндсі, — це зять доктора Динцанфара?

— Ні-ні, Мейбел. Я дочка Голліс, Ліндсі. Грейс, дочка доктора Динцанфара, була моя бабуся, а Корвіл Веллс — мій дід. Це Гассан, мій друг, він хоче поговорити з вами про старі часи у Ґатшоті.

— А, добре, гаразд, — сказала міс Мейбел. — Я часом плутаюсь.

— Це нічого, — відповіла Ліндсі, — я дуже рада вас бачити.

— А я тебе, Ліндсі. Не можу заспокоїтись, яка ти гарненька. Ти нарешті стала красунею, правда ж?

Ліндсі усміхнулась, і Колін помітив у неї в очах сльози.

— Розкажіть нам про старі часи в Ґатшоті, — попросила Ліндсі, й Коліну стало зрозуміло, що тут не варто ставити чотири запитання Голліс.

— Я думала про доктора Динцанфара. Перш ніж він заклав фабрику, у нього тут був універмаг. Я була ще зовсім маленька, пуцьвірінок. Знаєш, у нього було тільки одне око. Друге він втратив на Першій війні. Одного дня ми були в магазині й татко дав мені один цент. Я підбігла до прилавка і запитала:

— Докторе Динцанфар, у вас є цукерка за цент?

А він поглянув на мене згори вниз і сказав:

— Мені шкода, Мейбел. У нас в Ґатшоті немає цукерок за цент. У нас є тільки безплатні цукерки.

Мейбел заплющила очі, наче давала гостям час трохи перетравити розповідь. Здавалось, вона заснула, бо дихала повільно й ритмічно, але враз розплющила очі й сказала:

— Ліндсі, мені так тебе бракувало, так хотілося отак потримати тебе за руку.

І Ліндсі дала волю сльозам.

— Мейбел, нам треба йти, але я повернуся на тижні, приїду до вас, обіцяю. Вибачте, що не провідувала вас так давно.

— Усе добре, сонечко. Не засмучуйся через це. Іншим разом приїзди між пів на першу та першою, і я пригощу тебе своїм десертом. Він без цукру, але непоганий.

Мейбел нарешті відпустила руку Ліндсі, та здмухнула їй з руки поцілунок і вийшла.

Колін із Гассаном затрималися, щоб попрощатись, і коли вони увійшли до спільної кімнати, то застали Ліндсі в сльозах — вона істерично схлипувала. Дівчина зникла у вбиральні, а Колін слідом за Гассаном вийшов із приміщення. Гассан сів на камінь.

— Терпіти не можу це місце, — сказав він. — Ми сюди ніколи не повернемось.

— Що не так?

— Тут сумно, і зовсім нема з чого веселитися, — сказав Гассан. — Ані найменшого приводу для веселощів. І це з біса діє мені на нерви.

— А чому в тебе все має бути веселим? — запитав Колін. — Ти не думаєш, що колись доведеться про щось серйозно подбати?

— Витребеньки, докторе Фройд. Я одразу заявляю рішуче «витребеньки» на будь-яку спробу психоаналізу щодо мене.

— Дуже смішно, пане Дотепнику.

Ліндсі вийшла на вулицю, слідів сліз не було видно.

— Зі мною все гаразд, я не хочу про це говорити, — промовила вона швидко.

Того вечора він закінчив Теорему. Це вийшло порівняно легко, бо вперше за багато днів він не відволікався. Ліндсі