Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова"

Коли ми під'їхали до високої багатоповерхівки, на дорогу несподівано вирулив якийсь (довбоєб) не дуже обережний громадянин. Алекс поспішно загальмував.  Ззаду почувся зойк Міші.

- Боляче?  – співчутливо поцікавилася я.

- Житиму, - пробурчав хлопець.

- Не сумніваюся, - хмикнула Громова.  - Ти як тарган: виживеш навіть у разі ядерного вибуху.

За кілька секунд почулося виття Андрія.

- Ти акуратніше можеш?  – крикнув він на Рудого.

- А що?  – не зрозумів той.

- Знаєш, куди ти мені потрапив рукою?  – обурився Багров, буквально вискакуючи з автомобіля, що зупинився.

Маша на всю силу заржала, ні крапельки не соромлячись.

- А чого ти так розхвилювався?  Чи не вперше?  - Наїхав на товариша Міша.

Тут уже навіть Миров не зміг встояти.  Ви тільки уявіть собі таку картину: стоять один навпроти одного два хлопці, досить симпатичні, і завзято з'ясовують: а хто ж із нас таки гей, га?

Алекс скривився і зажадав припинити "цей бездумний балаган".
Багров зміряв друга сумним і нудним поглядом обдерте цуценя, якого кинула кохана господиня.

- І як ти можеш бути таким?  – заволав Андрій.

- І разом зі мною помре моя свята таємниця, мій вересовий мед, - хмикнув Миров.

- Ми ж, здається, збиралися до Олени, ні?  - нагадала Маша.  - Або я помиляюсь?

- Ти все правильно помітила, - запевнила я подругу.  - Але хто ж знав, що ці два братики-суслики влаштують цілу дискусію на тему... Кхем, статевої орієнтації.

- Дякую, Ксюша, - з'ївся Міша.

Отримавши прихильне "будь ласка" і якнайшвидше побажання заткнутися, Рудий невдоволено забурчав собі під ніс на кшталт в'їдливої ​​старенької, але все ж таки зійшов до нас нікчемних і поплентався слідом за Сашою до обшарпаного під'їзду.

Миров, до речі, часу даремно не гаяв.  Цей невгамовний тип уже встиг віддерти від стіни шматок штукатурки, який сумно валявся на асфальті.

- Головка зовсім бо-бо?  - Запитала я, споглядаючи це "творіння".

Алекс із ображеним виглядом а ля "від збренділого чую" спробував відчинити двері.  Не вийшло.  Толкнув ще раз: як видно, на удачу.  Результат, на превеликий жаль хлопця, особливо не змінився.

- Треба було в дитинстві більше кашки їсти, - посміхнувся Міша, займаючи місце друга.

Але незабаром посмішка безслідно зникла з лиця Рудого.  Хлопець уже втретє з усього розмаху вдарився плечем у залізні двері, але останні стійко трималися і здаватися явно не поспішали.

- Може, варто їм таки сказати, що двері на себе відчиняються?  - тихенько поцікавилася я у Громової.

– Давай ще хвилинку зачекаємо, – запропонувала подруга.  - Що тебе не влаштовує?  Насолоджуйся видовищем.

Марія не без зловтіхи спостерігала за Багровим, який мало не головою збирався виламувати засранку.

- Час "ікс" настав?  - Поцікавилася я.

Громова задоволено кивнула, підійшла до хлопців і під очманілими поглядами останніх смикнула двері на себе.  Та слухняно відкрилася з легким скрипом.  Вампіри ж, здавалося, ще не прийшли до тями.

- Позаймалися спортом, хлопчики?  - Чарівно (залишається на це сподіватися) посміхнулася я, проходячи слідом за подругою.

– А ви раніше могли сказати?  - прошипів Міша.

- І пропустити всю виставу?!  - обурилася я.  - Ну вже немає!

Вампірчики слухняно попленталися за нами. Маша зупинилася біля восьмого поверху.  І чому вона вирішила сходами перетися?

- А куди нам, власне, треба?  - схаменулась білявка, оглядаючись у пошуках підтримки.

- На третій поверх, - єхидно відгукнувся мій зведений братик.

– А раніше ти не міг сказати?  – спалахнула я.

- І пропустити всю виставу?!  – передражнив Алекс.

- Придурок, - констатував Андрій.

Миров особливо сперечатися не став, оскільки самокритики цього хлопця завжди було не позичати.

Наше стадо гірських баранів (а як ще назвати натовп молоді, чиїм хобі є прогулянка "вниз-вгору" сходами) підійшло до дверей із класичним номером "тринадцять".

- Мене мучать невиразні сумніви, - вирішила поділитися з подругою.  - Якщо я не права, то виправи мене.  Але, наскільки пам'ятаю, всі дешеві ужастики починаються саме з цього місця.

Після того, як Громова підтвердила мої найгірші побоювання, залишалося тільки чекати своєї гіркої долі і скаржитися на долю-матінку невдячним слухачам, яких моя думка зовсім не хвилювала.

- Безсердечні, - роздратовано видавила я.

- Може, хоч би дзвінком користуватися не будемо?  – безнадійно подав голос Рудий.

Як приємно, що не тільки в тебе серце готове через дупу вибігти.

Алекс зміряв друга пильним поглядом і натиснув на невелику кнопку.

- Суїцидник, - подав голос Міша.

Через кілька секунд двері відчинилися, і на порозі здалася Олена своєю персоною.

Наївно було б думати, що ця войовнича дамочка хизується по хаті в мереживному халаті та в рожевих капцях із зайчиками.  Справді, жінка була "при параді", у чорному одязі та з ножиком для рубання м'яса наперевагу.

Здається, я навіть чула, як Рудий істерично хихикнув.  Мені щиро стало шкода цього бідного хлопця, який просто потрапив не в ту компанію.  Хоча ні.  Забудьте!  Ані мені не шкода цього пихатого недоумка!

- І що ви тут забули?  - Запитала Олена з ну дуже поганим виразом обличчя.

Кровожерливим, я б сказала.

Гей, у неї там кролячі тушки часом не скінчилися?  Якщо щось, то на добровільне сальце в нашому обличчі нехай і не сподівається.

Судячи з переляку на змученій мосці Міши, він думав про те саме, що я.  Що ж, у дурнів, як то кажуть, думки сходяться.

- Мізки, - судомно випалив Багров, коліна якого зрадливо тряслися.

У нашому полку прибуло.  Ще один готується до поховання!  Робимо ставки!  Хто наступний?

Олена хмикнула, знизала плечима і відійшла вбік, пропускаючи нас у квартиру.  Я востаннє спробувала поставити всіх присутніх (а деяких навіть і вмовляти не треба було) на істинний шлях, щоб не йти в ворожне лігво.  Але до благань усіма забутого перевертня ніхто не прислухався.