Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

– Я вас не обманювала, - Іра хитає головою, погладжує пальцями довідку. – У нас із Дімою кохання…

– Улюблених жінок не звільняють просто так.

Вся моя впевненість рікою витікає з тіла. У голові дзвенить, я насилу можу розглянути обличчя дівчини. Чомусь зараз ця новина б'є набагато сильніше, ніж кілька днів тому.

Можливо через те, що тепер Іра має докази.

– Улюбленим і не зраджують, - повертає шпильку, змушуючи здригнутися. – Це непорозуміння, яке ми з Дімою залагодимо. Я сподівалася, що ви відпустите його, коли все зрозумієте. Для чого вам чоловік, який вас не любить?

– А вам?

Це нагадує гру у настільний теніс. Тільки замість м'ячика – удари один по одному. Спроба зачепити, бо зараз моя стара думка «коханка не винна» не працює.

Іра чудово знає, що вона робить, каже. Вона увірвалася до приймальні, а тепер поводиться скромно. У холі будинку розповідала про їхнє кохання, а у квартирі поводилася нахабно.

Дівчина грає, підбираючи різну поведінку… Чомусь. Наче якщо вона попросить з м'якою усмішкою на обличчі, то я перестану хапатися за чоловіка. Тільки це не я бігаю за Дімою, а він за мною.

Не знає…

Вона нічого не знає. Ні про мене, ні про наш шлюб. Навіть таку дрібницю не дізналася, як те, що мені не потрібен чоловік, що не кохає!

Не потрібен чоловік, який любить мене недостатньо, щоб зберігати вірність. Вибирати мене щоразу серед усіх інших, як я вибирала його. Який навіть після всього не може захистити мене від бруду, який Іра приносить із собою.

– Скільки ви там зустрічалися?

Я питаю, кручу між пальців ручку. Це заспокоює. Мій подарунок Дімі на якесь свято. Брендова ручка з гравіюванням, яким він завжди підписував документи.

Щоразу, коли я бачила чоловіка з подарунком, відчувала приплив щастя та кохання. Нині це перетворюється на своєрідний талісман, який не дозволяє мені зірватися.

Слухати.

Думати.

Не пускати біль глибше, дозволяючи почуттям охопити мене. Ні, я так уже робила. Була розбита, розчавлена чужою історією. І маю час після дати волю емоціям.

Не зараз.

– Два роки, - Іра відповідає, не роздумуючи. – Діма жалів вас і…

– Це я вже чула.

Я відмахуюсь, переходячи на «ти». А слова про жалість все одно б'ють так сильно, що серце пропускає удар. Хоч тисячу разів Іра це повторить, але не стане легше.

Напевно, немає нічого гіршого для закоханої жінки – дізнатися, що для чоловіка ти не маєш значення. Краще б пряма розмова, розлучення по-тихому. Чесніше було б.

– Шкодував мене вагітну, шкодував з дитиною, - перераховую, зберігаючи неупереджену маску на обличчі.

Я сама заганяю голки під шкіру, кожним словом все глибше. Але це та рана, яку треба очистити та зашити. І інтуїція підказує мені, що розмова з Ірою допоможе швидше, ніж виправдання Діми.

– Тільки не розумію, чому він шкодував мене ще один рік до цього, - постукую пальцями по підборідді, ніби намагаюся скласти два і два. – Чи це він заздалегідь?

– Не розумію, чому ви питаєте мене про це! Я не повинна виправдовуватися.

– Але чомусь ти ходиш розмовляти про те, щоб я відпустила. З цим, - киваю на довідку. – Звертайся безпосередньо до Діми. Мені все одно від кого ти там вагітна.

Не все одно.

Ні краплі!

Навіть після думок про те, що я не повернуся до чоловіка. Після моїх слів про розлучення – мені не байдуже. Мені худо так, що хочеться уткнутися обличчям у подушку і плакати. Оплакувати своє кохання, свою віру. Зруйновані мрії. Захлинутися почуттями, що Діма завів сім'ю на боці.

Ось тільки це, розумію, передчасно.

Глушу вулкан емоцій, нагадуючи, що слова Іри не мають нікого підтвердження. Я не вірю їй, не вірю своєму чоловікові. Господи, я зараз нікому не вірю.

Але все почуте треба сприймати з холодною головою.

І страждати через слова дівчини, яку я навіть не знаю, більше собі не дозволю.

– Ти зараз інша, - Іра розтягує червоні губи в хижій посмішці, відкидаючи формальності. – Чи стала впевнена, що він не покине тебе? Тільки він піде, до мене піде. Діма не покине мене з дитиною.

– Якщо дитина його, - кажу те, що думаю. – Хто знає, з ким ще в тебе кохання. Але, повторюю, ваша інтрижка це не моє.

– У нас кохання! У нас не проста інтрижка!

Дівчина зривається на крик, змушуючи мене скривитися. Іра схоплюється зі стільця, б'є долонями по столу. Її погляд горить люттю, вся показова доброзичливість зникає.

– Чуєш мене? Ми давно разом! То він тобі сказав, що нічого серйозного? А ти на це глянь!

Іра лякає мене в цей момент, нагадуючи божевільну. Стукає пальцями по телефону, ледь не кидає його кілька разів. А я тягнуся до свого мобільника, готуючись будь-якої секунди набрати Зою та охорону.