Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

– Я теж. Останні років п’ять все збираюся вибратись у Карпати, але дзуськи – робота, робота та ще раз робота. В мене, правда, є будиночок на Козинці, але тамтешні кілька дерев і лісом соромно назвати…

Кавомашина зробила каву і вони сіли за стіл. Кіра дістала з холодильника шоколад, морозиво, та кілка пакетів з круассанами.  

– В мене в основному антидепресанти. Є ще рибні консерви та сервелат. Ні… стривай, у валізі, є кілька лотків “корисної їжі”, але нормальні чоловіки таке не їдять… та й жінки тільки придурюються, що воно їм подобається. Та нічого, завтра на весіллі наверстаємо. Егеж?  Єдине що з валізи нам зараз згодиться – то хліб, він хоч і висівковий, але ж хліб. Решту треба запхати до холодильника.

– Я можу їсти ковбасу і без хліба. – простодушно зізнався генерал. 

– Зрозуміло.– розсміялася Кіра і витягла з холодильника товстезну як рука палицю сервелата. – Ой! – Радісно вигукнула вона, – Тут ще добрячий шмат пармської ветчини у вакуумі виявився! Таке, мабуть, і я буду.

– Тільки нарізатиму я сам!

Генерал швидко встав, перехопив у Кіри салямі та ветчину, та з вправністю справжнього кухара взявся за нарізку.

Ще в хододильнику знайшлися консервовані огірки, помідори та маслини. Все це Кіра перенесла на робочий стіл, а генерал відкрив банки і пересипав їх вміст у скляні піали.

– Ну, тепер можна й кави попити. – усміхнулася Кіра, – Може сто грам?

– Хіба що за компанію.

– Я б склала компанію, але мені не можна. Тому вибачай. Можу кавою з тобою цокнутися, якщо хочеш.

– Тоді дякую. Як ти казала – завтра наверстаємо. – а потім співчутливо додав,– Проблеми із здоров’ям? – він кивнув на лотки, які Кіра ще не встигла сховати до холодильника.

Кіра на кілька секунд задумалася. Казати правду, чи ні? Якщо не сказати зараз, то зовсім скоро це все одно з’ясується, і вона буде виправдовуватися як школярка, що їй було не зручно казати мало знайомому чоловікові про таке… “А запрошувати мало знайомого чоловіка до себе на каву – це зручно?” – Кіра вміла поставити питання ребром. Вона зітхнула:

– Ні, проблем, дякувати Богові, нема. Я просто чекаю на дитину. – і, ніби бажаючи передбачити його запитання, вона додала: Вирішила сама для себе народити дитину. Без чоловіка. Можу собі дозволити таку розкіш.

Вона спробувала посміхнутись та не зводила очей з генерала. Їй було дуже цікаво впіймати його першу реакцію, його справжнє відношення до Кіриної ще ненародженої дитини.

Але Віктор Іванович і не думав приховувати свої емоції. Він тряхнув головою і його обличчя розтягнулося у широкій посмішці:

– Ну ти даєш, Кіро Леонідівно! Не жінка – а прямо тобі амазонка.

Кіра розслабилася – генерал був щирий у своїх емоціях, і вони, здається, виявилися цілком позитивними.

– Може я і амазонка, але так мені здається кращим. Я не від кого і не від чого не залежу, а отже можу сповна насолоджуватись своїм материнством.

– А як же ж онуки? У тебе ж мабуть і онуки скоро будуть? Хіба їм не треба любляча й турботлива бабуся?

– Подивися на мене, Віктор Іванович – ну яка я до біса бабуся? 

– Дуже гарна…

– Та я серйозно! Хоч ви одягніть на мене фланелевий халат та капці з барабашки – я просто ще не відчуваю себе бабусею… До того ж, я вважаю, що дітей мають виховувати батьки, звісно ж, якщо вони є. А бабусі-дідусі – це так, погостювати, послухати казочку, розповісти про минулі часи-звичаї…

Вони прийнялися за їжу, і хвилин з п’ятнадцять за столом панувала тиша. Нарешті генерал її порушив:

–  Мабуть ти права… мене часто й надовго залишали з бабою та дідом. А мені так хотілося бачити саме батьків – маму, тата… Я їх завжди з нетерпінням чекав, щоб просто побачити їх, почути їхні голоси, котрі здавалися такими молодими й дзвінкими… Хотілося показати батькові, що я навчився плавати, а матері – що я вмію чистити картоплю… З того часу,  як я подорослішав, мені весь час здається, що ми про щось недобалакали з ними, щось лишилося поза їхнєю та моєю увагою…

– А батьки ще живі?

– Так, слава Богу. Сестра забрала їх до себе, в Угорщину. В неї з чоловіком великий будинок з хазяйством в Надудворі. Я в них не часто, але буваю. Проте дзвоню часто. По вайберу можемо й годину балакать… А твої батьки?

– Років з десять як на Маямі перебралися, ближче до мого брата.

– На Маямі добре… тепло…

– Так, тепло… після весілля маю повертатись туди, і пробути там аж півроку.

– Будеш переховуватись? – Віктор Іванович пронизливо глянув своїми волошковими очима.

Кіра посміхнулася – генерал відразу розгадав її маневр:

– Вгадав. Буду переховуватись. Від дочки та від своїх співробітників. 

– То дочка не знає? 

– А навіщо їй знати? Ми з різницею у два-три тижні маємо народжувати, тому хай відчуває себе ексклюзивом.

– Тож ти народиш першою, а потім, після доньчиних пологів, зробиш їй сюрприз? – генерал щиро розсміявся, – “Вітаю, доню, у тебе з місяць тому народився братик!” Щось таке?

– Щось таке. – Кіра теж розсміялася.

Їй чомусь тільки зараз стало зрозумілим – дарма вона приховує від Карини свою вагітність. Нічого страшного не відбулося б, якби вона про це дізналася – все одно про батька дитини Кірі доведеться брехати усе життя. Несподівано у Кіри з’явилася ідея:

– То може взяти і все їй розказати, припустимо, післязавтра? Га?

– Та ні… тепер вже треба довести гру до кінця: турботлива мати не хоче непокоїти свою дочку своїми… еее… невеликими проблемами, тому розкаже, коли в обох вже все буде позаду. Це ж все тому, що ти бережеш нервову систему своєї доньки, правда?

– Нервову систему? Ну, нехай так і буде. Звучить наче гарно – “материнська турбота”.

Кіра із задоволенням потягнулася:

– Я – молодець. І, якщо все одно виходить по-моєму, то переховуватись доведеться у будь якому разі. Хотілося б відсидітися в Києві, або у себе на Козинці, але всі ці сусіди, друзі, знайомі друзів – вони мене запакують у плітки та чутки як цибулю у лушпайки. Не те, щоб мене особисто це все турбувало. Але мої працівники, мої клієнти, для яких я створила імідж такої собі залізної бізнесвумен… Якщо цей імідж розвалиться – прощавай дисципліна і прагматично-ділові стосунки…