Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

То міг бути тільки каранджолоз. Усі погоджувалися, хай як заперечували такі дурниці раніше. Крім того-таки брата Якова. Той спокійно сказав братові Серафіну: він думає, що на нього напала рись, бо тварина злякалася запаху ракії. Оце йому тепер «не каранджолоз» — погляньте лишень, на що перетворився!

Було вирішено дозволити птахові робити все, що він хоче, поки він робить усе, що личить людині. Якщо схоче їсти за столом — нехай їсть, як усі інші. Якщо хоче відвідувати месу — нехай відвідує і нехай заходить у каплицю, коли забажає. Тільки причастя не прийматиме. Бо ніхто не може бути абсолютно певним, що в соколі душа брата Якова, та ще й, до всього, облатку не візьмеш дзьобом. Тіло Христове не можна гризти зубами, а дзьоб — це те саме, що й зуби, підсумував брат Серафін.

Братія звикла до птаха того ж дня. Та й не мала особливо до чого звикати, бо ж зникло все, чим брат Яків раніше діяв їм на нерви. Він більше не бруднив підлоги ногами, повертаючись із лісу, не виглядав розумнішим, затаюючи щось. Але птах і диким створінням не був, щоб заважати їм, плутаючись під ногами; вони відчували у ньому людську душу, судячи з усього — мудрішу після переселення з одного тіла в інше. Вони отримали кращого брата, ніж мали, і в той же час не втратили його. Трохи заплутана ситуація, її розплутав би тільки брат Іґнацій, славетний логік із гімназії у Високому, якби не помер торік.

На пообідній відпочинок і контемпляцію всі пішли в такому спокої, якого брат Серафін не відчував із літа перед висвяченням, коли вони з сімома ровесниками й молодим братом Ілією у Плехані вдень висаджували сливові дерева, а вночі йшли до брата Юліана дивитися на зірки. Йому було вже за вісімдесят, і він усе ще працював над справою свого життя — мапою зоряного неба над Боснією. Розпочав він її трохи запізно, уже відійшовши від обов’язків, а про астрономію не мав жодного поняття, натомість вірив, що над кожною країною зірки розташовані по-своєму, і небо над Флоренцією в жодному разі не може бути таким же, як і небо над Дервентою. Ніхто не хотів його переконувати у протилежному, це ж гріх — забирати в старого небо, тож йому ще й придбали новий телескоп. Його привезли з Відня якраз перед Серафіновим літом, і, мабуть, у цілій Боснії не було більшого дива техніки. Брат Юліан тішився, як мала дитина, стрибав довкола нього і розгортав свої небесні папери на столі. Його радість протривала багато днів, уже й цілий Плеханський монастир помалу покидав цю нещасну холодну Землю і вирушав до зірок. Щоночі старий з олівцем у зубах дивився в телескоп, кружляв від одного краю неба до іншого, мабуть, щоб чимшвидше познайомитися з небесним роздоллям, раніше недоступним через оту розвалюху з Падуї — старий примітивний телескоп, що його він привіз із собою, коли їздив туди востаннє.

А тоді сталося те, що змінило сенс зоряної історії брата Юліана. Одного ранку він пішов моріжком і перечепився об саджанець сливи, який юнаки посадили напередодні. Він прудко підвівся, пішов в інший бік і перечепився об інший саджанець. Так падав п’ять чи шість разів, поки хтось не прибіг йому на допомогу, на що старий розкричався так, ніби йому шкуру зі спини здирали. З вуст його посипалася така добірна фірманська лайка, якої навіть поміж найрозпуснішої братії чути не траплялося, потім він обтрусився, побіг і знову перечепився об саджанець.

Бідолашний брат Юліан нічого не бачив. І то вже бозна-відколи. Він був уже майже сліпий, та приховував це, бо тоді б цілий монастир дізнався, що небесна карта залишиться незакінченою. Поки брати думатимуть, ніби він малює, це й для нього самого буде правдою. Він навчився рухатися, керуючись звичкою і внутрішнім зором, знав до сантиметра, де лежить кожна річ, усі його кроки вже давно були полічені, тож у світі, де століттями не змінювалося нічого, його міг здивувати тільки молодий сливовий садок.

Домовлено було про неприємний випадок мовчати, а брата Юліана підбадьорити, щовечора посилаючи до нього молодих богословів, яких він учитиме споглядати зірки. Старий монах нетямився зі щастя. Бог створив небо, щоб людина час від часу підводила погляд, щоб голова не переважила, шия не викривилася, а в ніздрі не почали залазити мурахи й усіляка комашня, казав він на першому занятті. Молодий Серафін слухав його — і здавалося, що не має істини, більшої за ту, яку бачать сліпі очі.

Він показував їм усе, що треба бачити на небі, питав: «Ну, юначе, бодай тобі тими твоїми пагінцями, на що тобі схожа ота-он зірка?» — і чудувався, коли хтось відповідав, що ота-он зірка — достоту краплина води, що вночі замерзла на віконному склі; для нього та зірка була джерелом потоку Богородиці, така малесенька, що людина й не сказала б ніколи, яке сяйво може з неї вилитися, як і джерело ніколи б не сказало, що з нього рине стільки води. У тих довгих нічних спостереженнях за небом ніколи не народжувалося неспокою, що спричиняв би насмішки через невидющість старого. Якщо душевний спокій існує, то для брата Серафіна ним було сповнене літо, коли садили сливи, а вночі дізнавалися від брата Юліана про світ зірок.

Цей спокій повернувся до нього, коли він лежав на своєму дерев’яному ліжку, дивився в стелю й слухав, як сокіл дибає коридором, цокотить по каменю своїми гострими кігтями, дорогий наш брат Яків Дурмо.

Було б добре, якби історія того пообіддя й закінчилася, не довелося б жодного імені чаїти у літописах Крешевського монастиря. Але кінець не там, де хочеться людині, історія триває доти, поки не вичерпає те, з чого все почалося.

Минули два звичайні дні і три спокійні ночі, а третього ранку, якраз того дня, коли настоятель мав повернутися з Пожеґи, хтось знову постукав у монастирські ворота. Брат Шишко знову, не замислюючись, кинувся відчиняти — а там