Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Та ми тоді так і не познайомились. І хоч раз по раз стикалися лице в лице на сходах чи на вулиці, вона начебто й не помічала мене. Вона завжди була в темних окулярах, завжди вичепурена, її підкреслено прості сукні свідчили про вибагливий смак, а їх приглушені сіро-голубі тони ще дужче відтіняли її примітну зовнішність. Можна було б подумати, що вона фотонатурниця чи молода акторка, але як судити з розпорядку її життя, то ні на то, ні на то вона просто не мала часу.

Інколи я зустрічав її і поза нашим кварталом. Одного разу приїжджий родич повів мене до ресторану «21», і там, за одним з найкращих столиків, в оточенні чотирьох чоловіків,— містера Арбака серед них не було, проте жоден нічим перед ним не поступався,— сиділа міс Голайтлі і спроквола, наче знехотя, причісувалась перед очима у всіх; знуджений вираз її обличчя та ледь стримуваний позіх пригасили й моє збудження від того, що я обідаю в такому шикарному місці. Іншим разом, жаркого літнього вечора, задуха в кімнаті вигнала мене на вулицю. Я пішов Третьою авеню до П’ятдесят першої вулиці, де у вітрині антикварної крамниці була виставлена одна річ, що нею я давно вже милувався: розкішна пташина клітка у вигляді мечеті з мінаретами й бамбуковими кімнатками, які, здавалося, тільки того й дожидали, щоб їх заселили гомінливими папугами. Та коштував той палац триста п’ятдесят доларів. Повертаючись додому, я побачив перед баром П. Дж. Кларка юрбу таксистів, приваблену розвеселим гуртом підпилих австралійських офіцерів, що хрипко виспівували «Матильда вальсує» й по черзі кружляли в танці дівчину, просто на бруківці, під естакадою надземки, і та дівчина — певна річ, то була міс Голайтлі,— злітала в їхніх руках плавно й легко, мов газовий шарф.

Хоча міс Голайтлі й далі не знала нічого про моє існування, окрім хіба того, що хтось там відчиняє їй двері, зате я в ті кілька місяців вивчив її досить грунтовно. Ведучи спостереження над вмістом сміттєвого кошика під її дверима, я з’ясував, що читає вона звичайно бульварні газетки, туристські проспекти й гороскопи, курить якісь особливі сигарети, що звуться «Пікаюн», харчується солодкими сирками та грінками, і що її різноколірне волосся — то діло її власних рук. З того самого джерела я дізнався, що вона отримує безліч листів із штемпелем військової пошти. Вони завжди були подерті на вузькі смужки на зразок книжкових закладок, і проходячи мимо, я часом висмикував собі таку закладку. Здебільшого на них траплялися такі слова, як «а пригадуєш», «тужу», «дощ», «прошу тебе, пиши», «клятий», «триклятий», а ще — «самотньо» і «люблю».

Крім того, вона мала кота і грала на гітарі. Удень, коли припікало сонце, вона мила голову, а тоді разом із тим рудим, смугастим, як тигр, котярою сідала на площадці пожежних сходів і, поки сохло волосся, награвала на гітарі. Зачувши музику, я тихенько ставав біля розчиненого вікна своєї кімнати. Грала вона дуже добре, а часом і співала. Співала хрипкуватим, ламким, наче в підлітка, голосом. Вона знала всі популярні пісеньки — Кола Портера, Курта Вайля,— а особливо любила мелодії з «Оклахоми», що були того літа новиною і лунали скрізь. Та траплялися дні, коли вона грала й співала таких пісень, що я тільки дивувався, звідки вона їх знає і з яких місць привезла. Мелодії тих пісень були грубувато-ніжні, непевні, а від слів віяло сосновим лісом і прерією. В одній з них співалося: «Аби не по смерті, аби не вві сні, по тих луках небесних погуляти мені»,— і, як видно, то була її улюблена, бо вона часто співала її ще довго по тому, як висохне волосся, і сонце сховається, і засвітяться в сутінках вікна.

Та знайомство наше затрималось аж до вересня, до одного з тих вечорів, коли в повітрі починає вчуватися холодний подих осені. Я повернувся додому з кіно й забравсь до ліжка із скляночкою віскі та новим романом Сіменона; і так мені мало бути хороше й затишно, що я довго не міг збагнути, чому мене бере якийсь неспокій, і що далі, то дужче, аж поки я почув биття власного серця. Про таке відчуття я читав, навіть писав, але сам ніколи його не звідував. Почуваєш себе так, ніби хтось за тобою стежить. Ніби в кімнаті ще хтось є. І раптом — уривчастий стукіт у шибку, за вікном майнуло щось примарно-сіре, і я розлив своє віскі. Минула ще якась хвилина, перш ніж я підійшов до вікна, відчинив його і спитав міс Голайтлі, що їй завгодно.

— У мене там жахливий чоловік,— сказала вона, перелазячи з пожежних сходів до кімнати. Цебто, коли тверезий, він просто золото, та тільки допадеться до спиртного — о боже, quel[6] звір! От чого я справді терпіти не можу, то це коли чоловік кусається.— Вона відхилила з плеча сіро-голубий фланелевий халатик і показала мені наочні докази. Крім халатика, на ній більше нічого не було.— Ви вже пробачте, якщо я вас налякала. Та цей звір так мені обрид, що я просто вилізла крізь вікно. Мабуть, він думає, що я у ванній, та мені начхати, що він там собі думає, біс із ним, стомиться — то захропе, та й де ж пак не захропти: милий боже, вісім мартіні перед обідом, а потім ще стільки вина, що слона вистачило б скупати. Слухайте, женіть мене геть, коли хочете. Це ж таки нахабство — упхатись отак серед ночі. Але на тих пожежних сходах страшенно холодно. А на вас так приємно було дивитися. Ви як мій брат Фред. Ми завжди спали на ліжку вчотирьох, але він єдиний дозволяв мені пригортатися до нього холодними ночами. Слухайте, можна я зватиму вас Фредом?

Вона вже перелізла до кімнати й стояла, очікувально дивлячись на мене. Я ще ніколи не бачив її без темних окулярів, і тепер зрозумів, що то були не просто скельця, а оптичні лінзи, бо без них її очі мружились, наче в ювеліра-оцінювача. Очі були великі, чи то голубі, чи то зелені, та ще й з ясно-карими цяточками,— одне слово, такі ж