Читати книгу - "Війни Міллігана"

Четвер, 16 жовтня

Адміністрація відділу працетерапії відбула в Колумбус, тому хлопці сьогодні не працюють. Я приїхала о 13:30, передала Біллі дошку — і він одразу почав розставляти фігурки, щоб мене навчити.

— Мене нелегко вчити, — попередила я.

— Я багато кого вчив — з моїх людей. І ми часто граємо в голові. Шахи добре тренують розумову дисципліну й допомагають зайняти чимось думки. У моєму випадку це важливо.

— Чому?

— Щоб не дозволити свідомості перетворитися на оселю диявола.

— Тільки я буду ходити повільно — мені треба все обдумати.

— Це нічого — я люблю довгі партії.

Я не квапилася й уважно роздумувала над кожним ходом.

— Ну що? Подумала? — він швидко почав нервувати.

— Ти ж сказав, що любиш довгі партії.

— Люблю. Але довгі — це година чи дві максимум.

– І це ти називаєш довгими партіями?

Я сорок п’ять хвилин думала над моїм п’ятим ходом і зрештою вирішила не ходити — на випадок, якщо фігури мені знадобляться для захисту від атаки Біллі.

— Ну?

— Я не хочу ходити.

— Це ж як?

— Ну, мені не треба нікуди ходити.

— Але за правилами ти маєш ходити, — наполягав він.

— Ніхто не може примусити мене робити те, чого я не хочу. А я не хочу рухати фігури.

Він розсміявся так, що з очей покотилися сльози. О 16:45 він не витерпів і почав грати за обидві сторони. На кожен рух йому вистачало і двох хвилин. Граючи то за білих, то за чорних, він ще й встигав відпускати уїдливі коментарі на адресу свого суперника на той момент.

Мабуть, він так само грає у себе в голові.

Через якийсь час він знов дозволив мені ходити, але коли я почала роздумувати над другим ходом, він не витримав і поклав свого короля.

— Усе, ти виграла. Я капітулюю.

— Я так і знала. Треба просто дочекатися, поки ти програєш.

Він щось буркнув, але я не розчула.

— Ось що хочу тебе попросити. Зателефонуй, будь ласка, Ґолдсбері й попроси його з’ясувати, коли мене повезуть в округ Франклін [на слухання] і хто саме. Я маю підготувати дітей до того, що вони можуть прокинутись у в’язниці у Франкліні — щоб вони не злякалися й не наробили дурниць.

Понеділок, 22 жовтня

Я обдумала поведінку Біллі протягом останніх двох тижнів і дійшла висновку, що він намагається впоратися з напругою від довгого очікування завдяки розпаду на окремі множинні особистості. Наприклад, сьогодні здебільшого був Біллі-М, який час від часу втрачав когось зі своїх компаньйонів. А потім раптом з’явився Учитель, якому на зміну прийшов хлопчисько Біллі, пізніше його змінив аллен, впевнений у тому, що його відправляють у Афіни. Потім вийшов розгублений Біллі, який ледь міг думати.

Коли знов з’явився Учитель, мені стало цікаво, як це — розпадатися, а потім зливатися в одне.

— Приблизно так, як нарешті вийти з автобуса, у якому ти проїхав 75 миль[34] разом з купою набридливих туристів.

— Тоді навіщо ж ти це робиш? Чому не лишишся злитим?

— Вилікувати синдром множинної особистості неможливо. Було б краще, аби лікарі вчили, як жити, маючи багато особистостей.

— Схоже на капітуляцію. Виходить, ти приймаєш неідеальний стан?

— Хтось бачить бородавку, а хтось — величезний коричневий діамант.

— Ніколи так на це не дивилася раніше.

— Якщо забрати в людини старанно створений механізм захисту, вона лишається вразливою, а ще — пригніченою, бо ніяк не може збагнути, як же тепер жити. Лікарям варто не забирати той захист, що дають множинні особистості, а пропонувати інший, більш ефективний механізм. Простіший. На жаль, зараз це, мабуть, неможливо, тому синдром множинної особистості й неможливо вилікувати.

— Доволі песимістично, — зауважила я.

— Не обов’язково. Скажімо так: якщо колись людина зі СМО і вилікується, то їй доведеться робити це самостійно.

Сьогодні ввечері я подзвонила Ґолдсбері. Він ще не знає, коли саме Біллі має приїхати в суд. Помічник прокурора Белінкі не зможе представляти справу Біллі в суді, тому доведеться працювати з тим, хто буде. Ще він сказав, що Белінкі дещо дізнався від Департаменту психічного здоров’я: вони ще не вирішили, куди саме відправити Біллі, якщо суддя погодиться на переведення. Белінкі думає, що це може бути Центральна психіатрична лікарня Огайо в Колумбусі або навіть новий Центр судової медицини в Дейтоні.

Сьогодні мене дійсно нервувало те, що «Біллі» ніколи не каже, хто він є. Мене непокоїть, що якщо Біллі раптом помре, я так ніколи й не дізнаюся, з ким саме я найчастіше говорила й проводила час. Я намагаюся пояснити йому, наскільки мені важливо це знати, але він не хоче казати.

Я намагаюся не набридати й не дратувати його цим, але для мене це дуже важливо, а він мене не розуміє…

Я спитала Біллі, чи є, на його думку, у житті якийсь сенс. Він відповів: «Ні. Люди — це лише біологічна зараза». Він колись почув цю фразу від мене, а я почула її в серіалі «Зоряний шлях». Однак він вважає, що люди зобов’язані пізнати якомога більше й передати знання своїм нащадкам. Найголовніше питання, на яке він і сам шукає відповідь, це: «Навіщо я тут? Навіщо ми тут?» Нам треба спробувати встановити контакт з іншими розумними істотами й ділитися з ними знаннями. Можливо, якийсь інший вид от-от матиме відповідь на головне питання, і єдине, чого йому бракує — це знання людей. Крім того, якщо люди зроблять нашу планету непридатною для життя, людство має знайти спосіб переміститися на іншу й продовжувати накопичувати знання. Я спитала, чи варті знання всіх тих страждань, що випадають на долю людей, і він визнав, що ні, але ми зобов’язані продовжувати.

Думаю, його філософія більш розсудлива, ніж моя.

П’ятниця, 31 жовтня 1980 року

На початку тижня злиття Біллі було більш повним — десь таким, як у вересні. Але настрій у нього поганий. Сказав, що сьогодні вранці хлопці з працетерапії довго згадували війну, що так і не розпочалася. Біллі дуже переживає через те, що він вчив людей убивати, але якимось чином він розумів, що так було правильно.

Неділя, 2 листопада

О 8:30 ранку Біллі зателефонував мені й розповів, що коли повернувся у свою кімнату, побачив, як наглядачі пакують його речі. Йому пояснили, що в понеділок вранці його відвезуть у Франклінську в’язницю [де він перебуватиме до слухання]. Усі його речі зберігатимуться в приймальному