Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лексикон націоналіста та інші есеї" автора Микола Юрійович Рябчук. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47
Перейти на сторінку:
Але водночас оті «кі­лька сме­ртей» — це ду­же конкрет­ні лю­ди, яких знає­мо особи­сто і від­хід яких спри­ймає­мо ку­ди емоційні­ше, ніж су­хі стати­сти­чні дані з усьо­го сві­ту, хоч би яки­ми вони бу­ли астрономі­чни­ми.

Контекст, як ві­до­мо, впливає на ро­зумі­н­ня текс­ту; пандемія, у цьо­му ви­пад­ку, спону­кає до іншо­го ро­зумі­н­ня подій, під­штовхує до пи­тань, яких ми за інших об­ставин, мо­ж­ли­во, й не стави­ли б: чи зага­льна атмо­сфера не­рвово­го збу­дже­н­ня не впливає на загостре­н­ня тих чи тих хроні­чних хвороб? Чи не впливає на їхній пере­біг ускладненість або й недо­ступ­ність більшо­сті меди­чних послуг, не пов’язаних з діагности­кою й лі­ку­ва­н­ням коронаві­русу? І вре­шті, чи не накла­дає це все пси­хо­ло­гі­чних обме­жень на самих па­ці­є­нтів, яким просто незру­чно турбу­вати меди­ків зі свої­ми бо­ля­ч­ками в си­туа­ції, ко­ли весь світ ле­тить шке­ре­берть, і меди­кам справді не до на­ших га­стри­тів, гіпертоній, ге­рпесів і ради­ку­лі­тів? Дай Бог онкохворим до­брати­ся якось до онкодиспансеру на хіміо­те­рапію, дай Бог хворим ді­тям зна­йти донорів для пере­ли­ва­н­ня крові, доче­кати­ся гемодіалі­зу, до­жи­ти до транс­пла­нта­ції.

Сьо­годні друзі мені пові­до­ми­ли про смерть Оле­ксандра Гри­ценка, чи просто, як ми йо­го нази­вали, Са­шка. Він помер від інсульту, встиг­ши приго­тувати врані­шню каву, але так і не встиг­ши ви­пи­ти. Йо­му бу­ло 62, й він, здавалось, ні­ко­ли не мав особли­вих про­блем зі здоров’ям, як­що ті­льки не раху­вати однієї, справді пова­ж­ної, але не сме­ртельної недуги — по­ступової втрати зору через від­шарува­н­ня сі­ткі­вки.

Втім, навіть це не завади­ло йо­му опублі­ку­вати кі­лька років то­му фу­ндаментальну, понад­ти­ся­че­сторінкову пра­цю «Пре­зи­денти і пам’ять» — про політи­ку пам’яті в Украї­ні від 1994 до 2014, і під­го­тувати, за допомо­гою дружи­ни, своєрідне продовже­н­ня то­го дослі­дже­н­ня — «Декомуніза­ція в Украї­ні як державна політи­ка і як соціоку­льтурне яви­ще», ко­тра ось-ось мала би ви­йти з друку.

По­знайо­мив мене із Са­шком у середи­ні 80-х Ві­та­лій Ко­цюк, редактор від­ділу ку­льтури київської га­зети «Мо­ло­да гвардія». Та га­зета мала ре­пу­та­цію «лі­бе­ральної», — на­скільки взага­лі в ті ча­си мо­ж­на бу­ло виявля­ти лі­бе­ральність у під­цензурних ви­да­н­нях. У ко­ж­нім разі, Ві­та­лій намага­вся роби­ти га­зету жи­вою, неортодоксальною, і це, при­родно, при­тя­гу­вало мо­ло­дих геніїв мо­ж­ли­вістю опублі­ку­вати текс­ти, яких ні­хто інший пу­блі­ку­вати не нава­жу­вався. Са­шко був серед них.

Йо­го пародії й фейле­тони по­ці­ля­ли саму серцевину украї­нсько­го ху­торя­нства в йо­го найпо­творні­шій, «соц­реалі­сти­чній» іпостасі; вони бу­ли від­вертим зну­ща­н­ням з офі­ційно­го «творчо­го методу», йо­го догм і клі­ше, а непря­мим чи­ном — і з ідео­ло­гії, яка цей «метод» форму­вала й під­три­му­вала. Кі­лька років то­му ті текс­ти ви­йшли окремою кни­жкою («Пе­га­си пере­бу­дови»), — невели­ким, на жаль, накла­дом і без доре­чних коментарів, які би проясни­ли чи­мало пародійних алю­зій, не завжди зроз­умілих мо­ло­д­шо­му поко­лін­ню.

Я був від тих текс­тів у захваті. Нас бу­ло мало тоді — однодум­ців чи, кра­ще сказати, однові­рців; у ко­ж­нім разі, нам справді здавало­ся, що нас ду­же мало — «малесенька що­пта»; ми, на­че секта­нти, від­чу­вали одне одно­го за по­та­є­мни­ми, зроз­уміли­ми ті­льки нам знаками — за ци­та­тою із Камю. за натя­ком на Ма­ґрі­та, за зга­д­кою про якусь езо­те­ри­чну кни­гу чи фільм. Я, при­родно, запи­тав Ві­та­лія, хто це. — ки­ваю­чи на Са­шкові текс­ти. «0! — засмія­вся він. — Ти не знаєш? Кі­бе­рнетик!..» Це ще більш мене заохоти­ло по­знайо­ми­ти­ся з Оле­ксан­дром — ко­ле­гою не ли­ше за лі­те­ратурним хобі, а й за технарським фа­хом.

Ми зі­йшли­ся ле­г­ко, бо ж лю­би­ли ті самі кни­жки й не лю­би­ли совде­пію, а ще більше — ту провінційність, яку вона нам, украї­нцям, нав’язувала; і обоє так само намага­лись чи­та­ти польською й англійською, щоб якось захи­стити­ся (ро­зумово) і від провінційності, і від совде­пії.

Я в той час якраз почав пра­цю­вати у «Всесві­ті» — мо­ло­д­шим редактором, пере­пи­сува­чем чу­жих, пере­ва­ж­но не­ці­кавих лі­те­ратурно-кри­ти­чних текс­тів. А все ж пере­бу­ва­н­ня в редакції давало певні мо­ж­ли­вості про­штовху­вати щось варті­сне, чи принаймні — намага­ти­ся. Пере­стройка поле­г­шу­вала цю «ди­версійну» пра­цю: ме­жі до­зволе­но­го по­стійно роз­ши­рю­вали­ся, і те, що ви­давало­ся немо­ж­ли­вим сьо­годні, йшло у друк завтра, тож го­ло­вне бу­ло — орі­є­нтуватись на завтра, щоб воно не за­скочи­ло нас знена­цька з поро­ж­німи теками і шу­х­ля­дами.

Досить шви­д­ко в редакції з’яви­лась ці­ла група нових авторів — пере­кла­да­чів і кри­ти­ків, тоді мо­ло­дих, а сьо­годні «кла­си­чних», — Со­ло­мія Павли­ч­ко й Оксана Пах­льовська, Воло­ди­мир Ді­брова й Максим Стрі­ха, Юрій Андру­хович і Оксана Забу­жко. І, звичайно ж, був серед них канди­дат техні­чних наук Оле­ксандр Гри­ценко. 1992 року, ставши за­ступ­ни­ком го­ло­вно­го редактора, я за­просив йо­го на своє місце у від­діл кри­ти­ки.

Незабаром на­ші шля­хи ро­зі­йшлись: я по­їхав на рік, який оберну­вся дво­ма, до Аме­ри­ки, а Са­шко прийняв пропози­цію то­гоча­сно­го міністра ку­льтури Івана Дзю­би попра­цю­вати у ро­лі радни­ка над конце­пці­єю державної ку­льтурної політи­ки. Конце­пція бу­ла вре­шті опублі­кована, але на той час (1995) міністр уже був ці­лком інший і державні пріори­тети теж. Оле­ксандр пере­йшов у мінку­льті­вський ві­дом­чий НДІ — Украї­нський центр ку­льтурних дослі­джень, доволі замші­лу совє­тську орга­ніза­цію, що тради­ційно за­ймала­ся скла­да­н­ням клу­бних сценарі­їв до дня ко­лгосп­ни­ка чи шахта­ря та поді­бним непо­тре­бом. Оле­ксандр му­дро не став заморочу­ватись ре­форму­ва­н­ням Центру, нато­мість створив у йо­го рамках Ін­ститут ку­льтурних дослі­джень, до яко­го залу­чив деся­ток нових лю­дей, здат­них реалі­зовувати справді ці­каві й ва­ж­ли­ві проекти.

За час йо­го пра­ці в УЦ­КД під егідою Ін­ституту ви­йшла ни­зка револю­ційних для сво­го ча­су праць, серед яких, певно, найва­ж­ли­ві­ши­ми бу­ли впоряд­ковані ним «Нари­си украї­нської популя­рної ку­льтури» (1998) та «Ге­рої і знамени­тості в украї­нській ку­льтурі» (1999), а та­кож йо­го власні дослі­дже­н­ня — «Своя му­дрість: На­ціональна мі­фо­ло­гія і громадя­нська релі­гія в Украї­ні» (1998) та «Пам’ять місцево­го ви­робни­цтва. Транс­форма­ція си­м­волі­чно­го простору та істори­чної пам’яті в малих містах Украї­ни» (2014).

Як технар він мав блиску­чий аналі­ти­чний ро­зум і досконалу ло­гі­ку. А водночас як поет він мав чу­дову інтуї­цію й образне ми­сле­н­ня. Са­шко вмів і лю­бив спере­ча­ти­ся, ча­сами здавало­ся, що це йо­го улюблене хобі — стави­ти все під сумнів, запере­чу­вати самооче­ви­дне, іронізувати, задавати провокати­вні запи­та­н­ня й давати ще провокати­вні­ші від­повіді. Він був по-юна­цькому задери­ку­ватим, по-доросло­му еру­дованим, по-старе­чо­му му­дрим. Це проя­вля­ло­ся по-рі­зному в рі­зних об­ставинах, і тре­ба бу­ло добре знати Са­шка, щоб помі­ти­ти всі ці три ри­си одноча­сно.

Нам йо­го бракувати­ме. І врані­шня кава бага­то кому з нас іще дов­го гі­рчи­ти­ме.

Торонто, 3 кві­т­ня 2020

Без Бог­дана

Він був наймо­ло­д­шим у на­шо­му товари­стві і та­ким, здає­ться, зали­ши­вся. Мав щось ди­тин­не, під­лі­ткове — хлоп’ячу чу­прину, сві­тлий пух на облич­чі, ви­ба­ч­ли­ву усмі­шку.

Ми жи­ли по сусі­дству: я — на то­гоча­сній Кавалерійській, він — із дружи­ною й новонародженим хло­п­чи­ком — на то­гоча­сній Першо­кін­ній. Зу­стріча­ли­ся без попередніх до­мовле­ностей: це бу­ли ті благосло­вен­ні ча­си, ко­ли гості при­ходи­ли в будь-який час дня

1 ... 46 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"