Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

У 30-х роках, до війни вона товаришувала з Вірою Гнатівною Ґедройц. Віра Гнатівна — учениця знаменитого лікаря, дослідника Ру. Вчилась вона у Швейцарії, зустрічалась з есерами, меншовиками, більшовиками, з самим Леніним. Ру хотів залишити її у себе, але вона поїхала в Росію. Там завідувала царським госпіталем. Товаришувала з останньою імператрицею і до кінця життя зберігала до неї пошану й любов.

Під час громадянської війни Віру якось повели на розстріл — просто так, за дворянське походження. Врятував її начальник ЧК — він пізнав у ній лікаря, що переховував його від охранки в царському госпіталі.

Віра Гнатівна товаришувала з письменниками О. Толстим і М. Пришвіним, критиком Івановим-Разумніком. Писала спогади під псевдонімом Сергій Ґедройц. Вийшло три невеличких томи. Але тут, на нещастя, до неї звернувся з проханням письменник Костянтин Фєдін. Він захворів на туберкульоз легень і хотів поїхати лікуватись у Швейцарію. Вона написала до своїх швейцарських друзів і Фєдіна влаштували в санаторій. Його вилікували.

Готувався до друку 4-й том спогадів Віри Гнатівни. Фєдін прочитав, був незадоволений і… «заборонив».

За декілька років Віра Гнатівна отримала із Швейцарії запрошення очолити госпіталь Ру. У листі було сказано, що вона — найкращий хірург світу, і могла б, живучи у Швейцарії, багато зробити для розвитку науки.

Але Ґедройц не захотіла кидати Батьківщину, навіть таку, якою вона була в ті роки.

Вмираючи, вона попросила Авдієву та її чоловіка зберегти її листа. «Прийде час, коли любов до Росії не буде вважатися осуду гідною. І цей лист стане для Росії визнанням здобутків російської науки. Дайте мені слово, що збережете листа».

У 1938 році до Авдієвої прийшли. Знайшли листа Віри Гнатівни. Чоловіка Авдієвої забрали як «міжнародного шпигуна» — адже лист із Швейцарії, отже, міжнародний шпигун. Допитали чотирьох свідків. Тільки один дав погані свідчення — двірник. Якось узимку він розгрібав сніг. Чоловік Авдієвої, проходячи повз нього, сказав: «Яка тяжка у вас праця!» Двірник інтерпретував ці слова в НКВД як анти-радянську пропаганду.

На допитах чоловік Авдієвої тримався мужньо: жодного зізнання. Однокамерники назвали його «Христосиком»: безглуздо було мовчати на тортурах, всі радили признатись. «Христосиком» почали називати його і слідчі.

На допити слідчі приходили п’яні. Нудно, коли той, що під слідством, мовчить. Розважались тим, що кидали пляшки з-під горілки і вина в голову — хто попаде у «Христосика»?

Нарешті випустили: свідок тільки один, в’язень не признався. Попередили, щоб мовчав.

Прийшов додому, весь аж тремтів, змарнілий. Авдієва до нього — розповідай. Палець до уст і цілий день мовчав, показуючи на стіни, стелю, двері.

Вночі накрились ковдрою і… він розповів.

За тиждень Авдієва нагадала йому про клятву Вірі Гнатівні. «Христосик» благав забути. Змусила зателефонувати в НКВД (випускаючи, в НКВД пообіцяли повернути всі папери). Не дослухавши, слідчий закричав: «А,… твою мать Христову. Знов до нас захотілось?» Тут і Авдієва збагнула свою жорстокість.

10 років чоловік її потім вмирав від пролому черепа.

*

Скільки таких родин ми зустрічали за ці роки…

Спершу, після XX з’їзду, залишались гіркота й ненависть до таємної поліції за те, що знищили революцію. Але потім ненависть ставала глибшою, перетворилась на ненависть до всіх катів народу. Ті ж бо, революціонери, або самі переродились, або не зупинилися вчасно у своїй ненависті до експлуататорів, або співали в одних рядах зі своїми катами «Інтернаціонал», або… та мало які там були «або». «За що боролись, на те й напоролись».

За що загинули мільйони нереволюціонерів?

За те, що хотіли жити трохи краще, не хотіли лізти в рай, або хотіли, але не в такий, або взагалі нічого не хотіли від благодійників?

Ненависть до Сталіна породила майже патологічний інтерес до його життя. Перечитав усі його твори — нудно. Катехизмове мислення (знайома нам гра у запитання й відповіді у шкільних творах), до богослов’я не доріс.

Знайома, працівниця музею Леніна, розповіла про те, як їздила до Сталіна на дачу в 1953 році.

Вона обожнювала вождя, очі за ним виплакала. І ось завдання — підібрати матеріали для того, щоб перетворити київський музей Леніна на музей Леніна — Сталіна. Дача вразила аскетичним міщанством. («Що ж вони? — Не могли створити йому умов для життя, прикрасити високохудожніми картинами і скульптурами — та ж йому не до цього було!») Заштопані шкарпетки, діряві валянки, у яких тікав з каторги…

Гора платівок. Проглянула. На всіх написи — Його рукою. Двобальна система: «Добре, погано». «Добре» — народні пісні, хор Александрова. «Погано» — симфонічна музика.

Книжки. Всі з дарчими написами. «Дівчина і смерть» Горького. Прочитала знамените: «Це покраще за „Фауста“ Гете». Нижче під афоризмом вождя запис, нікому невідомий: «З цим цілком згоден. Климент Ворошилов».

Ця жінка сталіністка, але з певним естетичним смаком. Стало не по собі від духовного убожества кумирів. Втішила себе: «Коли ж вони могли розвивати свої смаки? Все життя у революції, в боротьбі».

Я прокоментував її розповідь каламбуром: «Недовчений Бог ослів». Образилась.

*

У 1965 році я поїхав до Москви, до Красіна. Він повідомив, що арештували якихось письменників, що публікувались за кордоном під псевдонімами. Один з них — Синявський, другий — Даніель. Красін знав зміст одного з творів Даніеля і переказав мені.

Я спробував дістати книжки арештованих. Став розпитувати у всіх знайомих москвичів. Один з них обіцяв дістати — він вчився у Синявського, слухав його лекції. Я запитав, що він про них думає.

— Дуже цікаво було.

Тут же зателефонував:

— Принеси мені щось Синявського.

Я ошалів від його нахабства:

— Куди ти телефонував?

— В обком комсомолу. Там мій приятель працює.

Дістати все-таки нічого не вдалося, навіть в обкомі.

По Києву розійшлася чутка про арешти серед української інтелігенції.

4 серпня 1965 року в кінотеатрі «Україна» демонстрували кінофільм режисера Параджанова «Тіні забутих предків» (за однойменною повістю Михайла Коцюбинського). Від імені киян творців фільму привітав Іван Дзюба.

Сказавши декілька слів привітання, Дзюба повернувся у зал до глядачів і повідомив, що арештовано двадцятьох діячів культури. Дзюба заявив, що насувається 37-й рік.

До Дзюби підбіг директор кінотеатру і почав виривати мікрофон. На допомогу Дзюбі прийшов Параджанов:

— Не заважайте йому говорити!

Коли стало ясно, що мікрофон чомусь не працює, в залі почали виступати молоді, підтримуючи Дзюбу.

Я дуже шкодував, що не був там, але багато знайомих, люди з різними поглядами, розповіли мені про цю подію приблизно те саме.

У березні 66-го ми дізнались, що