Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

(за винятком тих, кого Кон-Бендіт, один з лідерів Травня-68, назве «la crapule staliniénne», «сталінським набродом») обмінювалися ідеями, проектами і запальними промовами, не беручись за барки. Утім, все це несподівано закінчилося пшиком, коли на виборах, що відбулися в розпал революційного збурення, голлістська партія отримала неймовірну електоральну підтримку і здобула свою найгучнішу перемогу, ще більше посиливши абсолютну більшість, яку вже й так мала в парламенті. Славнозвісна революція видихнулася, як за помахом чарівної палички, вкотре підтвердивши тезу Реймона Арона про те, що як у ХІХ столітті, так і в ХХ столітті за всіма французькими революційними кризами «після фази барикад чи утопічних ілюзій йде розгромне повернення партії порядку»[91].

Зайве казати, що «Травнева революція», в якій хотіли бачити матеріалізацію соціологічних тез Герберта Маркузе, дістала майже одностайну підтримку інтелектуалів, на чолі яких стояли Сартр, Сімона де Бовуар, Альтюссер, Фуко, Лакан: вони писали маніфести, читали лекції, приходили на барикади, а група письменників навіть символічно напала на готель. Винятком був Реймон Арон — від самого початку він категорично — і вперше в житті люто — виступив проти того, що здавалось йому не революцією, а її карикатурою, комедією-буф, наслідком якої мала стати не бодай якась зміна французького суспільства, а радше знищення університету та економічного поступу, який тоді переживала Франція. За це Сартр так різко його розкритикував, що група інтелектуалів на чолі з Костасом Папаїоанну поширила маніфест на його захист.

В опублікованій згодом книжці «Невловима революція: міркування про травневі події» (1969), до якої увійшло велике інтерв’ю з Аленом Дюамелем, його власний есей і збірка всіх статей, які він написав для «Ле Фігаро» в травні і червні 1968 року, Арон одразу заявляє про свою неприхильність до того, що здається йому хаотичним рухом, який приведе до «латиноамериканізації» французького університету. На його думку, ці події добряче приправлені «пристрастю і психозом» і їх от-от візьмуть під контроль екстремістські групи та групки, які мають намір використати їх для того, щоб революціонізувати суспільство за взірцями, які надихаються різними варіантами марксизму: троцькізмом, фіделізмом, маоїзмом — тим, що рано чи пізно послужить лише для того, щоб «посилити пануючий безлад» і в найгіршому з випадків — ввергнути Францію в диктатуру. Утім, такий розвиток подій здається йому малоймовірним, і в своєму аналізі, який супроводжується сповненими скепсису і фрустрації цитатами, яких удостоїлась від його вчителя Алексіса де Токвіля революція 1848 року, Реймон Арон вказує на той парадокс, що в своєму бажанні створити «пряму демократію» революційні студенти, попри те, що називають себе марксистами, виявилися більш антирадянськими, ніж антикапіталістами.

У цьому есеї Арон виправдовується, що перейшов на бік «реакції», і нагадує, як часто він вимагав інтегральної реформи університету у Франції, яка б його модернізувала замість відкинути назад, розвантаживши його, позбавивши задушливого етатизму, запровадивши більший контроль за вступом студентів, бо нинішня його переповненість знижує його академічну успішність і рівень підготовки, який він може дати молодим людям, аби потім вони змогли успішно вийти на ринок праці. Прокламації повстанців супроти суспільства споживання викривають, каже він, їхню сліпоту і догматизм, бо «суспільство споживання — це єдине, що дає змогу утримувати десятки тисяч студентів в університеті» (с. 207). Він також відкидає ідею, що ця революція є демократичною: «Хто повірить, що голосування підняттям рук на пленарних чи загальних зборах є вільним волевиявленням викладачів і студентів?» (с. 210). Арон стверджує, що більшість молоді, втягнутої в цей рух, є миролюбною і прагне реформ, але її нейтралізують революційні групи і групки, зваблені прикладами маоїстського Китаю та фіделівської Куби, яким треба дати рішучу відсіч, не боячись непопулярності. Через таку позицію Реймон Арон тоді й справді здобувся різкої критики, але час врешті-решт доведе, що він і щодо цього мав рацію: Травнева революція ніяк не поліпшила становище університету у Франції, він і в наші дні переживає хаотичну й нерозв’язну кризу.

Хоча він завжди з підозрою ставився до великого політичного ентузіазму, цей небайдужий спостерігач, яким, за його власним означенням, був Арон, вірив однак у прогрес. На його думку — хоча він не мав надто багато ілюзій щодо цього, — цей прогрес представлений сучасним індустріальним суспільством, який повністю змінив економічну і соціальну структуру, яку вивчав Маркс і яка слугувала йому основою для розвитку певних теорій щодо становища робітників, наприклад, які сучасність зробила застарілими. Реймон Арон блискуче проаналізував і захистив нове суспільство в книжці, в якій було підсумовано його лекції в Сорбонні в 1956-1957 рр., яка мала серед його книжок найбільше читачів: «Вісімнадцять лекцій про промислове суспільство» (1968). У цьому тексті і в лекціях, опублікованих під назвою «Есеї про свободи» (1965), зосереджено значну частину політичних ідей Реймона Арона.

Чи можна їх резюмувати в кількох реченнях? Якщо будь-яка ідея створити на землі рай є дурною, то натомість цілком допустимим є припускати, виходячи з уроків історичного розвитку людства, що людина прогресувала у міру того, як зменшувалася її релігійна кабала, послаблювався деспотизм і стадна маса перетворювалася на спільноту індивідів, за якими визнавалися певні права і дозволялося брати ініціативу. Науково-технічний розвиток Заходу прискорив цей процес емансипації індивіда, завдяки чому з’явились індустріальні держави й сучасні демократії. Велика технологічна революція, з одного боку, послужила для прискорення розвитку, а з іншого — для зменшення зловживань і безчинств старого капіталізму. З усіма вадами, які їм можна приписати, в сучасних індустріальних суспільствах добробут, справедливість і свобода досягли меж, яких ніколи не було і нема в інших сучасних режимах, зокрема комуністичних. Вони показали, що «Нема несумісності між політичними свободами і багатством, між ринковими механізмами і підняттям рівня життя: навпаки — вищого рівня життя досягли країни з політичною демократією та відносно вільною економі­кою»[92]. Однак ця панорама не є підставою для оптимізму, бо розвинуте й демократичне суспільство нині під загрозою. Його перший ворог — держава, ненаситне й тиранічне за своєю суттю бюрократичне утворення, яке завжди чатує, аби при найменшому промаху вирости і ліквідувати все, що його обмежує і стримує. Другим — тоталітарні держави (СРСР і Китай), для яких саме лиш існування демократичного суспільства становить серйозну загрозу. Від здатності сучасної людини чинити опір розростанню держави і наступові тоталітаризму залежить, чи майбутня історія продовжить поступову еволюцію до кращого способу життя чи дасть задній хід до обскурантизму, нетерпимості й бідності, в яких досі живе значна частина планети.

Не забуваймо, що Реймон Арон живе і пише в часи холодної війни, яка, особливо у Франції, схилила дуже численний прошарок інтелектуального класу і важливі демократичні сектори брати участь у кампаніях за нейтралітет і мир,