Читати книгу - "Лівія з роду Воранор, Сафі Байс"

Лів зняла взуття і йшла по кісточки у воді. Алессіо тримався на суші, на відстані близько півметра. Він уважно розглядав каміння під ногами. Йому б страшенно хотілося знайти для Лів цілу гору карнеолів, ну чи хоча б один великий. Та хоч якийсь, аби знайти і піднести їй. Хлопець знав, що кожен камінь має свою силу. Він ще пам'ятав свою бабусю, яка носила намисто з бурштину, запевняючи, що воно не давало прогресувати хворобі щитовидної залози. Як знати, чи то була дія золотистих шматочків застиглої хвойної смоли, чи просто вроджений запас життєвої енергії, але старенька прожила дев'яносто шість років, побачивши на своєму віку дві наймасштабніші в історії людства війни, переживши важкі роки післявоєнного відновлення країни, народивши і виростивши чотирьох синів.

Які властивості мав карнеол, Алессіо не було відомо. І навіщо вампірові цілющі камені, він теж не розумів. Адже вампіри не хворіють, що ж їм зцілювати?

«Може, просто як прикраса? Або як талісман. Але вона начебто не схожа на тих, хто вірить у талісмани. І знову ж таки, навіщо це їй? Якийсь камінчик не захистить від нападу або будь-якої іншої небезпеки... Та замовкни, вже!» — шикнув він сам на себе, і знову дозволив собі глянути на Лів.

Купаючись у місячному світлі, її силует виглядав ще прекраснішим і якимось зовсім нереальним. Ніби це Каліпсо йшла по воді, містична і загадкова.
Вона теж глянула на нього.
— Знайти карнеол — ​​велика удача, — сказала Лів, щоб розбавити мовчання, яке вже надто сильно загусло між ними. — Хоча б тому, що це рідкісний різновид халцедону. І в Італії немає його офіційних родовищ.
— Дивись! — вигукнув Алессіо. Він швидко підняв щось із піску. У світлі місяця це щось мало помаранчевий відтінок.

Лів підійшла ближче, стала так, щоб не закривати собою світло. Її пальці потяглися до камінця і торкнулися пальців Алессіо, що, втім, було неминучим. Легкий розряд струму пробіг її спиною. У цьому хлопцеві просто вирувала енергія. І якби сьогодні вони зробили те, що сприяє її вивільненню та обміну... То Лів, безумовно, почалася би набагато краще. Почувалася б наповненою, а не тією спустошеною потьмянівшою посудиною, якою ходила останні дні.

«І ще мене вбив би Андре, одразу ж, як тільки переступив би поріг нашого дому. А потім і Алессіо. І Артура, звісно. І не залишилося б нікого на цій землі з стародавнього і колись знатного роду Воранор», — усе це промайнуло в неї в голові за кілька секунд, поки вона розглядала камінь.

Він справді був схожим на карнеол — ​​розміром із великий ґудзик, майже ідеально круглий, помаранчевий із легким червонуватим відливом.
— Напевно, надто ідеальний, щоб бути справжнім, — сказала Лів і прикрила його долонею з одного боку.
У той же момент камінь немов згас. Він виявився безбарвним, майже прозорим.
— Так і є, — констатувала жінка. — Псевдокарнеолове забарвлення — це лише гра світла, — та її це анітрохи не засмутило, навпаки. Хвиля пристрасті відкотила, електричні розряди чужої енергії більше не відчувалися. Вона відсторонилася від хлопця, і її босі ступні знову торкнулися холодної води.
— Але все одно камінчик цікавий, — намагався виправдати свою знахідку Алессіо. — Точніше, не камінчик, а кристал.
— Так, можливо, це кварц, — кинула Лів, у її голосі холодно звучала повна байдужість до цього предмета.
«Одну маленьку битву я вистояла», — з полегкістю подумала вона.

Вони гуляли пляжем до самого ранку. Лів розпитувала Алессіо про те, чи дізнавався той щось про свою сім'ю. Він розповів, що їх із Роберто вважали загиблими у морі. Батька це сильно підкосило, у нього й так було хворе серце. Але через пару днів він оговтався, адже йому ще було заради кого жити в цьому світі. Сестри провели у сльозах весь перший день після того, як дізналися страшну новину. Для старшої це була подвійна втрата і брата, і коханого. Але потім дівчина дивним чином заспокоїлася та активно взялася допомагати в організації похорону. Як виявилось, до неї приходив Роберто. Він, як зміг, пояснив їй і заспокоїв. Пізніше із сестрою зустрівся й Алессіо. Вона пообіцяла, що нікому нічого не розповість навіть батькові. І вони домовилися зустрічатися в обраний час на їхньому улюбленому місці біля моря, між гранітними валунами.

«Андре, здається, я починаю розуміти твою підступну гру, — Лів знала, що зараз її думок чоловікові точно не побачити й вела цей внутрішній монолог лише для того, щоб самій краще усвідомити власні переживання. — Наодинці зі мною на зміні завжди лише Алессіо. Від Роберто ти не чекаєш нічого цікавого — після навернення його кохання до смертної дівчини нікуди не поділося. Тож мої чари не діють на нього так, як на другого охоронця. Ох, Андре. А якщо я не відмовлюся від цього забороненого, але такого привабливого на вид, колір і запах плоду? Не вірю, що ти пробачив би мені таке. Не вірю, що сама себе змогла би пробачити після зради тобі. Не вірю, що це принесло би щастя хоч комусь із нас трьох. Тоді навіщо ця гра, Андре? Навіщо, коханий мій чоловіче?»