Книги Українською Мовою » 💙 Трилер » Минувші Дні, Вітольд Розенвальд 📚 - Українською

Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Минувші Дні" автора Вітольд Розенвальд. Жанр книги: 💙 Трилер. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 91
Перейти на сторінку:

– Я навіть не сумнівався, – відповів, поклавши руку собі на серце. – Ну то що, допоможеш мені? 

– А навіщо тобі взагалі ключики? Гм?  

– Давай так, я тобі також питання задам. Тобі хочеться погратись в детективів?  

– Ну, слухай, дивлячись як. Якщо по дитячому то ні, а от якщо по дорослому...  

– Не хочеш? 

– Хочу! 

– Ну тоді вже, як в тебе будуть ключі, сама побачиш для чого вони мені. Обіцяю. Так, ти допоможеш? 

– Допоможу, але не за просто так, не забувай! Ти мені теж в дечому підсобиш. 

– От і чудово! – я обійняв її міцно.  

Для мене це було дуже важливо. Я вже готовий був отримати відмову, але я дуже вдячний їй за те, що вона вирішила мене виручити. 

– Так, це все добре, але Лєра ніколи не грає просто так. Її потрібно чимось зацікавити. А це означає, що треба грати на щось, навіть якщо це просто інтерес. 

Я прикусив нижню губу й опустив очі. 

– Що? 

– Та я вже й так цукерки повинен знайти для Богдана. А як її зацікавити навіть не знаю.  

– Цим я займусь. Ми зіграємо на роздягання! 

В мене від почутого відвисла щелепа, а очі вилізли на лоба від почутого. 

– Що? 

– Та ні, нічого, просто це якось...  

– Не по – піонерськи? 

– Скажімо так, з того, що я знаю про Радянській Союз, то це трохи...  

– Не припустимо? – Аліна допомогла мені з підбором правильного слова. 

– Так, не припустимо. 
– «Скажімо так, з того, що я знаю про Радянській Союз», – перекривляла мене Аліна. – А ти сам звідки? Не з Радянської України, а з іншої планети? З Місяця? 

– Я просто з України. Я з майбутнього. Совка більше, хвала Всевишньому нема! І Місяць – не планета!  

– Та начхати! Це вже навіть не смішно, коли ти кажеш, що з майбутнього. Це не можливо! 

Ні, треба тримати себе в руках і не кричати. Я так нічого їй не доведу. Вона все одно це сприймає як звичайний жарт, що затягнувся, через що він став геть не смішним. Звичайно я пам’ятав про свій телефон. Його можна було б показати й всі питання відпали самі. Але не хочу. Не зараз. Якось пізніше. 

– Забудь про все, що я казав. Мені потрібно щоб в тебе були ключі сьогодні, – я розвернувся і пішов. – Просто знай, це дуже важливо, – промовив до неї обертаючись, – хто його знає, можливо від цього буде залежати чиєсь життя...  

Робите щось сьогодні взагалі не хотілося, тому вирішив прогуляти похід до бібліотеки. І без мене впораються пил струшувати та книжки з поверху на поверх тягати. Все залежить від Аліни зараз. Не від мене. Все, що потрібно, це чекати. В Настіному щоденнику є щось, що вказує на вбивцю, я відчуваю це.  

Ну що ж, з усіх потенційних занять у виді бібліотеки, садівництва та безлічі інших гуртків, я вибрав геть інше. Щось садить або комусь допомагати навіть не думав. Просто вирішив пройтися до декількох клумб. Подивитись на гарні пахучі квіти.  

На першій клумбі, до якої я наблизився, трудилися не покладаючи рук маленькі піонери разом з вожатими. Коли я проходив повз них, розуміючи, що мені треба йти далі, мені помахали спочатку вожаті, а там і діти, повторювали за ними рухи, через що всі вони були схожі на механічних ляльок. От на наступній клумбі нікого вже не було. На диво було геть пусто, а це на мою думку дивно. Лише теплий вітер шарудів поміж деревами та вився біля моєї спітнілої шиї. Квіти висадили у формі сонця та хмарок. Візерунок був простий, але мені сподобався.  

Я тут був вперше. Це була остання частина табору, в яку я не ходив. Та тут і дивитись не було на що. Дорога, серед величезних темних дереве, яка веде вглиб лісу, просто кам’яного фонтанчика, і однієї лавки, що знахоидася біля нього, лицем до клумби.  

Не довго думаючи, я вирішив присісти на лавку та закурити. Ідеальна тиша не рахуючи вітер. Сірий смердючий дим наповнив мої легені. Після кожної затяжки мені ставало легше. Нікотин знову потрапив в мою кров.  

Коли я вже вирішив йти до мене підлетів білий голуб. Той самий, якій був у Льоши в кімнаті! Він вмостився біля мене й почав дивиться на мене крутячи головою. Ми дивилися один на одного може хвилини дві, не більше. Я на нього з подивом, а він на мене – як на хлібну крихту. Голуб мене не боявся, що здалося мені трішки дивним. Зазвичай ці птахи і близько до людей ніколи не підходять першими, окрім випадків, коли ти їх годуєш. 

Дивився на мене голуб до тих пір, поки йому це не надоїло. Він сів мені на ногу і клюнув мене.  

– Ану геть! – крикнув до нього. – Ще й кусатись надумав. Геть дурний чи що?!  

Я піднявся і почав його відганяти, але він не летів від мене, а навпаки після кожного мого помаху руки або хлопків в долоні підлітав все частіше й частіше, намагаючись мене дзьобнути.  

Махнувши добряче по ньому рукою, він відлетів від мене і сів на доріжці знову викручуючи голову у мій бік. 

– Ну почекай, зараз я тебе як дзьобну! – я пригрозив йому кулаком і пішов до нього. 

1 ... 45 46 47 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минувші Дні, Вітольд Розенвальд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"