Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я навіть не сумнівався, – відповів, поклавши руку собі на серце. – Ну то що, допоможеш мені?
– А навіщо тобі взагалі ключики? Гм?
– Давай так, я тобі також питання задам. Тобі хочеться погратись в детективів?
– Ну, слухай, дивлячись як. Якщо по дитячому то ні, а от якщо по дорослому...
– Не хочеш?
– Хочу!
– Ну тоді вже, як в тебе будуть ключі, сама побачиш для чого вони мені. Обіцяю. Так, ти допоможеш?
– Допоможу, але не за просто так, не забувай! Ти мені теж в дечому підсобиш.
– От і чудово! – я обійняв її міцно.
Для мене це було дуже важливо. Я вже готовий був отримати відмову, але я дуже вдячний їй за те, що вона вирішила мене виручити.
– Так, це все добре, але Лєра ніколи не грає просто так. Її потрібно чимось зацікавити. А це означає, що треба грати на щось, навіть якщо це просто інтерес.
Я прикусив нижню губу й опустив очі.
– Що?
– Та я вже й так цукерки повинен знайти для Богдана. А як її зацікавити навіть не знаю.
– Цим я займусь. Ми зіграємо на роздягання!
В мене від почутого відвисла щелепа, а очі вилізли на лоба від почутого.
– Що?
– Та ні, нічого, просто це якось...
– Не по – піонерськи?
– Скажімо так, з того, що я знаю про Радянській Союз, то це трохи...
– Не припустимо? – Аліна допомогла мені з підбором правильного слова.
– Так, не припустимо.
– «Скажімо так, з того, що я знаю про Радянській Союз», – перекривляла мене Аліна. – А ти сам звідки? Не з Радянської України, а з іншої планети? З Місяця?
– Я просто з України. Я з майбутнього. Совка більше, хвала Всевишньому нема! І Місяць – не планета!
– Та начхати! Це вже навіть не смішно, коли ти кажеш, що з майбутнього. Це не можливо!
Ні, треба тримати себе в руках і не кричати. Я так нічого їй не доведу. Вона все одно це сприймає як звичайний жарт, що затягнувся, через що він став геть не смішним. Звичайно я пам’ятав про свій телефон. Його можна було б показати й всі питання відпали самі. Але не хочу. Не зараз. Якось пізніше.
– Забудь про все, що я казав. Мені потрібно щоб в тебе були ключі сьогодні, – я розвернувся і пішов. – Просто знай, це дуже важливо, – промовив до неї обертаючись, – хто його знає, можливо від цього буде залежати чиєсь життя...
Робите щось сьогодні взагалі не хотілося, тому вирішив прогуляти похід до бібліотеки. І без мене впораються пил струшувати та книжки з поверху на поверх тягати. Все залежить від Аліни зараз. Не від мене. Все, що потрібно, це чекати. В Настіному щоденнику є щось, що вказує на вбивцю, я відчуваю це.
Ну що ж, з усіх потенційних занять у виді бібліотеки, садівництва та безлічі інших гуртків, я вибрав геть інше. Щось садить або комусь допомагати навіть не думав. Просто вирішив пройтися до декількох клумб. Подивитись на гарні пахучі квіти.
На першій клумбі, до якої я наблизився, трудилися не покладаючи рук маленькі піонери разом з вожатими. Коли я проходив повз них, розуміючи, що мені треба йти далі, мені помахали спочатку вожаті, а там і діти, повторювали за ними рухи, через що всі вони були схожі на механічних ляльок. От на наступній клумбі нікого вже не було. На диво було геть пусто, а це на мою думку дивно. Лише теплий вітер шарудів поміж деревами та вився біля моєї спітнілої шиї. Квіти висадили у формі сонця та хмарок. Візерунок був простий, але мені сподобався.
Я тут був вперше. Це була остання частина табору, в яку я не ходив. Та тут і дивитись не було на що. Дорога, серед величезних темних дереве, яка веде вглиб лісу, просто кам’яного фонтанчика, і однієї лавки, що знахоидася біля нього, лицем до клумби.
Не довго думаючи, я вирішив присісти на лавку та закурити. Ідеальна тиша не рахуючи вітер. Сірий смердючий дим наповнив мої легені. Після кожної затяжки мені ставало легше. Нікотин знову потрапив в мою кров.
Коли я вже вирішив йти до мене підлетів білий голуб. Той самий, якій був у Льоши в кімнаті! Він вмостився біля мене й почав дивиться на мене крутячи головою. Ми дивилися один на одного може хвилини дві, не більше. Я на нього з подивом, а він на мене – як на хлібну крихту. Голуб мене не боявся, що здалося мені трішки дивним. Зазвичай ці птахи і близько до людей ніколи не підходять першими, окрім випадків, коли ти їх годуєш.
Дивився на мене голуб до тих пір, поки йому це не надоїло. Він сів мені на ногу і клюнув мене.
– Ану геть! – крикнув до нього. – Ще й кусатись надумав. Геть дурний чи що?!
Я піднявся і почав його відганяти, але він не летів від мене, а навпаки після кожного мого помаху руки або хлопків в долоні підлітав все частіше й частіше, намагаючись мене дзьобнути.
Махнувши добряче по ньому рукою, він відлетів від мене і сів на доріжці знову викручуючи голову у мій бік.
– Ну почекай, зараз я тебе як дзьобну! – я пригрозив йому кулаком і пішов до нього.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минувші Дні, Вітольд Розенвальд», після закриття браузера.