Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

А голуб літав. Кружляв надімною і вів мене все далі й далі по доріжці. Мені довелося добряче за ним поганятися. Це була дурна ідея, намагатися спіймати голуба, але мені вона здавалася цілком нормальною. Він всівся на соснову гілку, пострибав на ній і полетів геть. Здавалося він насміхався надомною, радіючи своїй невловимості й перемозі. 

Я вже хотів повертатися до людей, з цього тихого місця, і я так би й зробив, якби не побачив посеред дерев, піонера, який йшов у глиб. Не те, щоб мені це здалося дивним, більш цікавим, хто там бродить і навіщо йому йти так далеко?  

Вирішив йти повільно за ним, перебігаючи від одного дерева до іншого. Але робив це з максимальною обережністю, щоб ніяка гілка під ногами гучно не тріснула. З кожним кроком, цей хлопець здавався мені кимось знайомим. Поки я не підійшов ближче і не побачив що то був Андрій! Ну, хай я там, прийшов на клумбу подивитись, а він куди йде? Що він в тому лісі забув? 

Він різко зупинився, а потім розвернувся, поглянути чи за ним ніхто не стежить. Я ледь вспів сховатися. Перечекавши, він пройшов трішки далі і зупинився поміж двох дерев. З боку видно не було, що він робить, але зліва біля мене був невеличкий горб, на який я, навприсядки заліз. Не надто гарно я все бачу. Андрія тільки бачу, а що навпроти нього – ні. Мені довелося прилягти, щоб мене він в разі чого не зміг побачить. З боку, я мабуть був схожий на снайпера, що стежить за своєю ціллю.  

Я лежу собі, дивлюся, а нічого не відбувається. Нічого не відбувалося, до тих пір, поки Андрій не почав з кимось говорити. 

– Я прийшов. Можеш виходити, – промовив Андрій опустивши голову. 

Він хотів було заговорити ще, але зупинився тому, що по по моїх ногах почали бігати великою армією мурашки. Через що я різко дьорнув ногою і зачепив суху гілку. Вона тріснула і він крикнув: – Хто там? Вийди сюди!  

Різко піднявшись, повільно підійшов до нього. Він стояв сам. Не було навіть натяку на те, що тут хтось був. Тільки запах якихось квітів чи що? Не від Андрія, мабуть від того, іншого типа. 

– Що ти тут робиш?! – закричав на мене Андрій. 

– Гуляю, – відказав я, – а ти що тут робиш? З ким це ти тут говорив? 

– Ні з кім я не говорив, ти що перегрівся? 

– Ти стояв і говорив до когось, не валяй дурака, просто скажи хто то був та й на тому все!  

– Не було нікого, – у нього забігали очі, а голос видавав його брехню. – Стривай, ти що, за мною стежиш?!  

– Та здався ти мені, щоб я за тобою ще стежив. Мимо проходив, почув що тут хтось говорить ну й думаю подивлюся. Раз ти кажеш що ти ні з кім не говорив менше двох хвилин тому, тоді скажи що ти тут робиш? 

– Вирішив пройтися, мені це нав’язування комуністичної ідеології набридло зі своїми піонерами! 

Що ж, важко було не погодитись стосовно нав’язування цієї ідеології.  

– Я з тобою згоден, – говорив киваючи головою на знак згоди я, – цей комунізм зі своїми Ленінами й таке інше. Хочеш вірь, хочеш не вірь, але мені це все взагалі не подобається. Оце возвеличення Радянського Союзу й таке інше. Тут потрібно прививати любов до Батьківщини. 

– Радянскій Союз це і є для всіх Батьківщина, – тихо сказав хлопець. 

– Не для мене, – відказав я, – я не громадянин совка, я громадянин України. Я українець. Розумієш? 

Він сильно здивувася. Це було видно по його обличчю. Він точно не очікував від мене такого почути. 

– Це ти зараз з мене посміятися вирішив? 

– Та ні, з чого б це? Це моя думка. В тебе можливо є своя думка стосовно цього. 

– Я просто теж цього притримуюсь, – сказав він, – думки про те, що ми не Радянський Союз потрібні возвеличувати й не комунізм продвигати. Ми повинні вчити любові до рідної країни. Це не наше. 

– Я розумію, – сказав я, – бо це я й мав на увазі. 

– Слухай, – провадив він, – в нас з тобою якось все не складалося до цього. Постійно огризаємся один до одного й таке інше...  Я бачу ти хлопець нормальний, то може будемо товаришувати, га? 

– Я не проти, але для початку було б добре, якби ти мені сказав з кім говорив. 

– Знову це тупе питання? Скільки мені раз тобі повторити, щоб ти зрозумів, що я був сам і ні з кім не бачився тут? 

– Проїхали, Тайлер Дерден, – я махнув рукою, розуміючи що на діалог він йти не хоче. 

– Хто? 

– Не важливо. 

Я розвернувся, та попрямував в сторону, звідки прийшов. Головне не звернути не туди, бо тут і заблукати можна. Андрій же, пішов за мною. 

– Чув, Міша, а ти звідки взагалі сам? – почулося з-за спини. 

– А тобі яка різниця? – різко відповів я, не обертаючись. 

– Просто питаю, хіба не можна? 

– З Києва. Я з Києва. А ти? 

– Я сам з Рахова, живу там з своїм батьком і...   

Я його перебив:  

– Так, а чого ти збрехав, сказавши що ти з Харкова? В тебе акцент сильний.