Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Карк"

- Довго я буду чекати?

Я голосно вилаялася, уже зрозумівши, що його не позбутися. Упертості йому не позичати, у цьому ми схожі. Знову ж таки, ніщо мене вдома не тримає. Ганяти тугу можна в будь-якому іншому місці.

- Вийди, я переодягнуся, - пробурчала я, і він пішов у кухню. Хвилин через десять я туди заглянула. - Йдемо?

- А ти маєш непоганий вигляд, - сказав він начебто зі здивуванням.

- Непоганий, - передражнила я. - Ти маєш справу з найкрасивішою дівчиною в місті.

- Бери вище, - із серйозною міною відповів він, обійняв мене за плечі й повів у передпокій. Джентльменськи відкрив двері, почекавши, коли я взуюся.

- Твоя турбота не знає меж, - усе-таки пожартувала я.

- Що змінилося за ніч? Учора ти була добрішою.

- Це все погода.

Вирушили ми до розважального центру «Ельдорадо», до цього дня про його існування я не підозрювала і тепер була здивована чужим розмахом і проявом незвичайної фантазії. На шести поверхах змогли розмістити всі мислимі розваги.

Ми піднялися на другий поверх, де знаходився боулінг і один із ресторанів. Тут на мене чекав сюрприз: компанія чоловіків, які сиділи за столом у барі з пивними кухлями в руках. Льошка впевнено попрямував до їхнього столика, а один із чоловіків, повернувшись у цей момент, вимовив:

- Ну, нарешті...

Дівчат у тісній чоловічій компанії не спостерігалося, тож залишалося лише гадати, навіщо він потягнув мене із собою, мабуть, його почуття турботи просто виходить із берегів.

- Знайомтеся, - він назвав чоловіків за іменами, які я тут же забула, і представив мене: - Це Єва. Раджу бути з нею ввічливішими.

Чоловіки розглядали мене з цікавістю, найстаршому на вигляд було років сорок, троє ровесники Льошки.

Він мені підморгнув і широко посміхнувся. На пропозицію випити пива він відповів відмовою, і ми пішли катати кулі. Я нічого в цьому не розуміла, він почав мені втовкмачувати, що та як, водночас тримався до мене дуже близько, торкаючись то моєї руки, то плеча, то обхоплював за талію. Може, все це і мало дружній характер, але я почала нудитися. Останнє, що мені спаде на думку, заводити роман із ним, тим паче, що до романів із часів заміжжя я була неохоча. Андрій не рахується. Він інший випадок. Моє життя зараз укладалося в просту філософію «проживемо абияк», і зайві складнощі мені ні до чого. «За що мені ще й це, господи?» - подумки благала я, звівши очі до стелі. «Відчепись», - відповів господь. Ось і поговорили.

- Зав'язуй до мене тулитися, - не витримала я, глянувши на нього із суворістю.

-Зав'язуй соватися, - відповів він, стискаючи моє плече.

Може, він вважав своїм обов'язком витягнути мене із затяжної депресії, а може, просто хотів тримати на виду для якихось, тільки йому відомих цілей, спробуй розберися, але і те й інше однаково мені не подобалося. Незабаром до нас приєдналися його друзі. Я старанно захоплювалася чоловічою спритністю, а вони так само старанно захоплювалися моєю, здебільшого компліментарно, бо видатними результатами я похвалитися не могла. Коли Льошка з одним із приятелів пішов по пиво, товстун запитав:

- Давно ви з ним?

- Давно ми що? - здивувалася я, хлопець задумався.

- Ну... ти ж його дівчина?

- Взагалі-то я в нього замість собаки.

- Це як? - розгубився він.

- Запитай у Льошки при нагоді.- занурившись у роздуми.

Скориставшись чужою задумливістю, я влаштувалася в кріслі на шанобливій відстані від компанії. Товстун раптом ожив і тепер щось втовкмачував своїм приятелям. Ті поглядали в мій бік зі здивуванням. Льошка, який повернувся, влаштувався поруч зі мною.

- Дружба не склалася? - весело поцікавився він.

- По-моєму, вони ідіоти.

- По-моєму - теж. Але ж потрібно з кимось випити пива в суботу ввечері. Будь простіше...

- Не буду. І тягнутися до мене не треба.

- Я платонічно.

- Все одно не треба.

- Чого ти заладила? Я пам'ятаю, що в тебе велике кохання. По-твоєму, я теж ідіот?

- Може, й ні, але виглядаєш ідіотом. Твої друзі думають так само. Навіщо, скажи на милість, ти таскаєш мене за собою?

- Хочеш, поговоримо відверто?

- Не хочу, але тобі ж наплювати.

-Добре, поїхали звідси.

Він попрощався з чоловіками, я просто махнула на прощання рукою і ми залишили їх без нашої компанії. Льошка виїхав зі стоянки і поїхав по вулиці. Я вирішила не запитувати куди ми. Мені навіть розмовляти не хотілося і я шкодувала вже що відповіла на дзвінок. І хоча я розмовляла, але йому, схоже, не мовчалося.

- Я так розумію, що у вас відбулася розмова з Громом? Чи ти пробачити не можеш хлопцеві колишні гріхи?

- Ось зараз усе кину і почну тобі розповідати, - розлютилася я, але злилася, звісно, на себе. До чого ця розмова, і так на душі кішки шкребуть, та й співрозмовник не найкращий.

- Ясно, - хмикнув він. - Щастя вам на фіг не потрібне. Страждати куди приємніше. Ну і його змусити помучитися.

Тільки я зібралася послати його під три чорти, як у дзеркалі заднього виду помітила джип. Він слідував за нами на значній відстані.

- Звідки він узявся? - вголос подумала я, їхали ми тією самою дорогою, на якій не так давно були, і поява джипа злегка насторожила.

- Їде собі людина у своїх справах, - байдуже відгукнувся Маршал.

- Так? Отже, цього разу роздавати стусани ти не збираєшся?

- Сенсу не бачу. Якщо він і по нашу душу, то навряд чи зі злодійськими помислами.

- Звідки така впевненість?

- Виявив інтерес до хлопця, який за нами по місту катався. Виявилося, він з охоронної контори. Сьогодні ми зустрілися і поговорили трохи.

- Уявляю, - фиркнула я.

- Поговорили цілком мирно. З'ясувалося, що хтось серйозно перейнявся твоєю безпекою. Прізвища клієнта він мені не назвав, та я й не особливо наполягав.

- Хто перейнявся? - розгубилася я і подумала вголос: - Андрій?