Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

жителів та вигнання художників і письменників. Рим, спаплюжений і ображений, здається переможеним: начебто все корумповане папство доби ренесансу було засуджено та покарано за ганебну поведінку. Подія, яка вражає всю Європу, свідчить про необхідність католицької реформи, що оновила б Церкву, її структуру та організацію. Таким інструментом став церковний собор, який після кількох спроб було скликано в 1545 р. Папою Павлом III, і після багатьох подій та зміни місцезнаходження він тривав до 1563 р. Собор визначає ортодоксальність католицької доктрини, намагається реорганізувати церковні установи по всій території і починає процес своєрідної акультурації і дисциплінування віруючих, що згодом отримало назву Контрреформація. Папство також вживає заходи щодо реорганізації держави і форми реалізації суверенітету. Починається процес адміністративної централізації, який спричиняє кризу консисторії14 та зміцнення папської курії. У 1588 р., у розпал утілення цієї стратегії, Сікст V створив п’ятнадцять конгрегацій кардиналів та наділив їх функцією тимчасового духовного управління Папською державою. Серед цих конгрегацій найважливішою є Священна палата, заснована у 1542 р., що функціонує як церковний суд, покликаний попереджати і карати єресь. Дуже скоро приєднання до цієї спільноти стало необхідним, аби здійснювати політичну діяльність в курії та підніматися ієрархічною драбиною.

14 Консисторія (від лат. Consistorium — місце зборів; рада) — збори кардиналів, які скликає й очолює Папа Римський. — Прим. ред.

Тридентський

собор

Священна

палата

Суверенні

території

Але реалії Папської держави того часу є складними: поряд з описаними абсолютистськими процесами, аналогічними до тих, які одночасно відбуваються в інших італійських державах, помітними є прояви реакції та відсталості. Пишність столиці супроводжується кризою в сільській місцевості та в невеликих містах, які поступово стають безлюдними. Щоб задовольнити великий попит міста на м’ясо, сільські території майже повністю перетворюється на пасовище, що дає більший прибуток, аніж вирощування зернових. Інша проблема того часу, поширена й в інших державах, але особливо гостра в Папській, — розбійництво. Це явище розвивається через жорстку податкову політику уряду й загострюється внаслідок періодичного голоду наприкінці XVI ст. Тільки завдяки обіцянці Папи Сікста V амністувати тих, хто розкається, та угодам із сусідніми країнами, де негідники знаходять притулок, зростання розбійництва уповільнюється.

Наприкінці століття Папська держава остаточно відновила свої позиції, втрачені після протестантського розколу. За своїм престижем вона — головний герой європейської політики і може впливати на вибір щодо юрисдикції інших територіальних держав Італії. Не випадково визначення сфер світського верховенства порівняно з верховенством Церкви стане причиною конфронтації спочатку з Міланським герцогством, а потім — із Венеціанською республікою. Однак на межі століть виникає реальність із невизначеними контурами: між кризою і розвитком, оновленням і занепадом.

Неаполітанське, Сицилійське та Сардинське королівства

Між Іспанією і Францією

Після вторгнення Людовіка XII до Італії наприкінці XV ст. південну частину півострова було розділено між Іспанією і Францією. Згідно з Гранадським договором (листопад 1500 р.) Фернандо Католику (1452—1516) відійшло місто Неаполь, Калабрія та Апулія, а Людовіку XII — Кампанія й Абруццо. Але після французького вторгнення в Неаполь у 1501 р. дві держави, незважаючи на попередні домовленості, вступили в конфлікт. Іспанська армія на чолі з Гонсало де Кордовою, маючу значну перевагу над французьким військом, перемагає його в 1503 р. біля річки Гарільяно. Наступного року в Ліоні було укладено новий договір, і Франція мусила відмовитись від усієї Південної Італії, яка протягом двох століть залишалася під впливом Іспанії. Протягом століть через характерні риси цього панування склалася своєрідна «чорна легенда», яка полягала в тому, що іспанський уряд та «контрреформована» Церква були основними причинами історичної, економічної та політичної відсталості Південної Італії.

Монархія

і баронство

Неаполь

Але пізніше, у творах Бенедетто Кроче (1866—1952), присвячених Неаполітанському королівству, буде висловлено об’єктивніше судження щодо присутності іспанців у Італії. Безперечно, Південь Італії протягом Чинквеченто був обтяжений непомірними податковим тягаром і мусив його нести, однак це є ознакою будь-якої іноземної окупації. Але також, поза сумнівом, у той самий період на цих територіях зберігався політичний та воєнний спокій. Іспанське панування на півострові здійснював орган, який мав назву Верховна рада Італії, з центром в Мадриді, до складу якої входили представники Італії й Іспанії. Представником іспанської корони в Неа­політанському королівстві був намісник із повноваженнями, еквівалентними повноваженням губернатора Міланського герцогства. Але, на відміну від Ломбардії, між іспанцями й старою місцевою аристократією склалося більше порозуміння. Отже, намісник часто стикається з тим, що автономія його політичної та урядової ініціативи обмежується прямим союзом — справжньою діархією — між монархією і баронством; останнє, щоб формально зберегти соціальну роль, традиційно належну йому, погоджується на істотне обмеження політичної влади. Іспанія поступово усуває місцевих жителів з урядового апарату, щоб замінити їх іспанськими представниками, також їй вдається приборкати будь-які спроби здобути політичну автономію, здійснені знаттю, яка не долучається до опору, організованого князем Салерно в 1547 р., й об’єднується із загарбниками. У 1532 р. Педро де Толедо був призначений намісником і обіймав цей пост протягом двадцяти років. Енергійний і гордий супротивник місцевого дворянства, однак, під час свого правління він не зміг змінити політичну структуру королівства. Наприклад, зазнала краху спроба у 1547 р. запровадити іспанську інквізицію: через опір знаті, котра вороже ставилась до інквізиції та вважала її найефективнішим інструментом абсолютизму, намісник мусив відмовитися від свого задуму. Протягом XVI ст. Неаполь з населенням 200 тисяч жителів є найбільш густонаселеною столицею Європи. Але водночас це одна з найбідніших столиць, із тисячами паразитів та соціальною структурою, що складається переважно не з виробників, а зі споживачів. У сільській місцевості, де панують розбійники, існують також труднощі, спричинені, тягарем подвійного оподаткування, від якого страждають сільські жителі. Адже вони сплачують сільськогосподарську ренту та частку королівському збирачеві податків. У цих зонах соціальні проблеми були доволі глибокими; відбувались процеси, визначені як повторна феодалізація з істотними земельними та церковними рентами.

Кризові

аномалії

південних

королівств

Протягом століть політична й культурна роль королівств Сицилії та Сардинії була менш помітною. Симбіоз між короною та аристократією був таким всеосяжним, що місцеві парламенти зберегли свої традиційні повноваження, оскільки, цілком підкорялися іспанським інтересам. Обидва королівства зазнавали потужного