Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

податкового тиску, що гарантувало фінансування імперської скарбниці; Сицилія продовжувала виробництво шовку-сирцю й експорт пшениці до інших європейських держав, що мав тисячолітню історію. Якщо італійська політична криза XVІ ст. стала поворотним моментом в історії країни, на Півночі держави оновлювали свій суспільний устрій, створювали нові установи або реформували старі, централізували громадські функції, яка характеризує теорію і практику сучасної держави на європейському рівні, то Південь становив аномалію порівняно з іншими італійськими територіальними державами. Брак продуктивних дій та будь-яких ініціатив, властивий королівствам Сицилія і Сардинія, схоже, віщував труднощі, які поширились майже на весь півострів протягом XVІІ ст., коли країна опинилася в стані політичної реакції та економічної

депресії.

Див. також: Італійські війни, с. 115;

Католицька Реформація і Контрреформація, с. 177;

Середземномор’я, с. 230;

Епідемії, заклади охорони здоров’я та медична практика, с. 461

Італійські війни

Мігель Готор

Так звані Італійські війни вже понад півстоліття перетворювали півострів на центр міжнародних відносин і визначальний елемент політико-дипломатичної гри, мета якої полягала у пануванні над Європою. У період між вторгненням військ Карла VIII (1494 р.) та Като-Камбрезійським миром (1559 р.) держави Італії, за винятком Венеції, втрачають політичну автономію та опиняються під впливом Іспанії.

Вторгнення Карла VIII до Італії

Висадка військ тодішнього короля Франції Карла VIII в Італії у 1494 р. свідчить про політичну і військову кризу італійських держав та кладе край політичній рівновазі, започаткованій Лодійським миром (1454 р), яким закінчилась війна за успадкування влади в Міланському герцогстві.

З політичного погляду італійські держави підтримували це вторгнення з різних причин, віддаючи перевагу французькій інтервенції на півострові. У Мілані Людовіко Сфорца (1452—1508), відомий як Моро (Мавр), сподівався на прибуття Карла VIII, у котрому вбачав інструмент для усунення короля Неаполя Фердинанда I Арагонського (1431—1494), прихильника Джана Галеаццо Марії Сфорца (1469—1494), усунутого від влади, а потім і вбитого самим Моро. Венеція також хоче загибелі арагонського короля, котрий прагне захопити Апулію та її порти, безпосередніх конкурентів Венеціанської республіки. Водночас у Флоренції саме Медічі підтримують французьке вторгнення з надією, що це призведе до зміни політичного режиму. Нарешті, у Папській державі кардинали, які виступають проти іспанця Олександра VI (1431—1503), сподіваються, що з приходом Карла VIII Папу можна буде усунити від влади й обрати понтифіком Джуліано делла Ровере (1453?—1513), котрий і справді зійде на папський престол під іменем Юлія II.

Дипломатія

Експедиції Карла VIII до Італії передує кропітка дипломатична підготовка, яка знаменує собою формування першої системи європейських держав, у якій будь-яка зміна в геополітичній структурі й в балансі сил й кожній області, що їй належить, не може залишитися без наслідків для інших. Карл VIII вже знає про зміни, які відбуваються, і, перш ніж розпочати похід, забезпечує нейтралітет основних європейських держав за допомогою низки територіальних та фінансових поступок: за Санліським договором (1493 р.) він залишає райони Артуа і Франш-Конте Максиміліану I Габсбургу (1459—1519 рр.); за Барселонським договором (1493 р.) — поступається Іспанії на чолі з Фернандо Католиком (1452—1516) регіонами Сердань та Россільйоне вздовж французької сторони Піренеїв, тоді як Генріху VII (1457—1509) обіцяє величезні фінансові пожертви в обмін на невтручання з боку Англії. З військового погляду сили, зібрані Карлом VIII, демонструють усю міць Франції: 20 тисяч озброєних солдатів з ефективним і новаторським артилерійським озброєнням, покликаним ще наочніше продемонструвати внутрішню слабкість військового апарату італійських держав, які захищаються найманими арміями.

Casus belli :

право на Неаполітанське королівство

Casus belli стала претензія на давні права, за якими Анжуйська династія, спадкоємцем якої є Карл VIII, може претендувати на Неаполітанське королівство. Однак амбіції французького короля більші: після завоювання Неа­політанського королівства він має намір володарювати по всій Італії, а згодом організувати хрестовий похід проти турків для відвоювання святих місць.

За п’ять місяців, із вересня 1494 р. по лютий 1495 р., Карл VIII перетинає Італію, не стикаючись із жодним опором уздовж стародавньої Дороги франків — найбільшої проїзної середньовічної римської дороги, що сполучає Рим із Францією й досягає Неаполітанського королівства. Його швидке просування має наслідки для крихкої політики Італії тих часів: у Мілані Людовіко Моро успадковує герцогство від свого набутого племінника Джана Галеаццо, долаючи династичні претензії, висунуті арагонцями.

Повернення

до Франції

У Флоренції Медічі вигнані з міста, в якому проголошується республіка; у Неаполі баронський стан, традиційно профранцузький і вороже налаштований до монархії, урочисто вітає суверена, тимчасом як Венеція захоплює окремі порти Апулії. Але незабаром тріумф Карла VIII став лякати тих, хто сприяв його походу: Папська держава, Мілан і Венеція об’єднують свої сили, утворюючи Антифранцузьку лігу, яка отримує підтримку імператора Максиміліана та Іспанії. Карл VIII був змушений знову повернутись на півострів, щоб уникнути ізоляції у Південній Італії. Армія Ліги та армія французького короля зустрілися в комуні Форново-ді-Таро, неподалік міста Парма, у липні 1495 р. Карл VIII, хоча й не зазнав поразки, але, щоб відновити сили, змушений був повернутись до Франції, де помер 7 липня 1498 р., плануючи другий похід до Італії.