Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- А якщо всі ворожбити помандрували на північ, до тієї Відьомчої гори, то хто залишиться боронити їх землі?

- Не думаю що вони всі пішли з Баллави. Але я знаю далеко не все, про що відомо ворожбитам. Тож не брехатиму тобі про те, чого не знаю.

- А як ти їх зустрів? Ти сказав що не можеш стати одним з них…

Брат всміхнувся. Але мені здалося - не щиро. Втім, він дещо розповів мені:

- Я не шукав іншої долі, якщо ти про це. Я не намагався стати ворожбитом. Дуже давно батько сказав мені що я…словом, що мені не стати ніким. Можливо саме тому він не навчив мене грамоті, так само як і тебе. Але ставши мисливцем я швидко зрозумів що без знань довго не протягну, і почав вчитися. У будь-кого хто погоджувався на це. Багато чого я дізнався від мисливців, від крамарчуків, мандруючих Великим Шляхом, знавав навіть одного вчителя - пияку з Прешену, той навчив мене читати справжні мапи, а не те що малювали мої приятелі мисливці. Поки одного дня не зрозумів що мені всього того мало. Я знав аж занадто для звичайного мисливця, але мені все було мало.

Багаття потроху згасало і брат зробив знак підкинути ще дров. А він продовжував:

- Серед мисливців завжди ходили різні чутки. Зазвичай це була мішаніна пліток з великих міст, трохи приправлена власними вигадками і забобонами. Але я швидко навчився відрізняти вигадку від чогось, що могло бути справжнім. Проте коли я почув про те, що у Високому лісі бачили Духа Лісу, я спершу не повірив. 

Це ж не те саме що зустріти упиря чи вирдоляка. Дух Лісу це для мене була така казочка, яку батько розповідав на ніч у дитинстві. І до того ж Високий ліс. Притулок ворожбитів, про яких достеменно нічого не відомо - це пробуджувало мою цікавість.

- І ти пішов до лісу.

Брат кивнув мені:

- Пішов. Гадав, що зможу вистежити Духа, вполювати і змусити його навчити мене чогось. Щоб стати кимось. У ту мить я не усвідомлював, що тоді я міг стати лише убивцею. Проте доля мене врятувала, і, водночас, покарала.

У погляді брата виблискувало полум’я багаття. Він замисленно дивився на вогонь, а потім вдруг сказав:

- І все. 

- І все? Тобто, це все?!

- Це мав би бути мій кінець. Останній день Родосвіта Волошина, який через власну пиху і користь не зрозумів що є речі, які йому не підвладні. Є речі, яких він ніколи не навчиться.

- А що ворожбити?

- Так, вони врятували мене. Виходили, витягли з того світу. Буквально. 

Брат зняв з вогню казанок з кропом і підлив у наші філіжанки. 

- На цьому казочці кінець. 

- Ти не розказав про Духа. Що він зробив?

- А що розказувати? Ти й сам його бачив, він ж бо тебе похрестив у лісовики.

- Що?!

- А ти гадав що саме з тобою сталося там, у ворожбитів? 

Я ніяк не міг підібрати слів, щоб відповісти. Мовчки цмулив свій кріп і думав. Ми вже полягали спати, коли Родосвіт знову порушив тишу між нами:

- Як мені сказав Брамар, ти швидко прогресуватимеш з опануванням своїх здібностей. Просто хотів щоб ти знав, як знадобиться моя допомога - скажи мені.

- Дякую, але… - чим тут можна було зарадити, я не знав. Та не волів бентежити брата. - Тобто, дякую, Родосвіте. Авжеж. 

- Пусте. Чи Брамар дав тобі якійсь вказівки? Щоб опанувати це вміння дивитися крізь речі?

- Щось на кшталт. 

Так, він сказав що якщо я не контролюватиму свій страх, то він контролюватиме мене. А ще ті сни. Я замружився і щільніше закрутився у ворожбитську ковдру, ніби та могла врятувати мене від холоду, що повз з серця.

- Змерз? 

- Ні, все добре. 

- Тоді спи. Вранці на нас чекає нова подорож. 

Спав я мало і якось тривожно. Думки не покидали голови, і я ніяк не міг вкластися. Прокидався від кожного шурхотіння гілок зовні і потім довго не міг заснути. Коли нарешті вмостився, вже настав час прокидатися.

Ранок зустрів нас гожим чином: тихою, безвітряною погодою, безхмарним небом, чистим повітрям. Ми вже майже зібралися виступати, коли брат покликав мене до краю уступу на якому ми ночували: 

- Ходи-но подивись. Маєш це побачити.

- Як це? Звідки?! - вирвалося у мене мимоволі. Я гледів униз і не міг повірити власним очам. Ми стояли на самому краєчку скелі, а під нашими ногами лежала відокремлена від усього світу долина. В її центрі розташувався стародавній кам’яний замок; його обвітрені стіни зухвало височіли проти випробування часом. А вежі та башточки, що давненько вже перетворилися на руїни, все ще несамовито тягнулися до неба, їхні нерівні силуети чорніли на тлі різкої білизни остогидлого снігу.  

На верхівку ялинки поряд з нами стрибнув горобець, озирнувся і полетів, а з дерева зсипався свіжий сніг. Я ж наче прокинувся від сна.

- Що це за місцина? Як це я не бачив цього замку до того?